Читати книгу - "Черево Парижа"

мов далекі дзвони. Часто, коли довіз уповільнювався, цей галас тривав дуже довго. Тоді Флоран не виходив з павільйону до дванадцятої години; його шарпали на всі боки з приводу різного безладдя та суперечок, причому він намагався чинити якнайсправедливіше. Іноді цілими годинами доводилося розбирати якусь дріб'язкову справу, що збуджувала весь ринок. Інспектор походжав серед метушні та гамору торгівлі, поволі обходив ряди, іноді зупинявся перед торговками, прилавки яких тягнуться вздовж вулиці Рамбюто. На прилавках лежали великі рожеві купи креветок, стояли кошики червоних печених лангустів, зв’язаних, з позакручуваними хвостами, а живі лангусти засинали, розпластані на мармурі. Там Флоран поглядав на покупців у капелюхах та чорних рукавичках, що торгували рибу й нарешті йшли собі, несучи в-кишені сюртука печеного лангуста, загорнутого в газету. Далі, перед переносними столами, де продається дешева риба, Флоран упізнавав жінок, що жили поблизу, в ринковому кварталі, бо вони приходили завжди в один час з непокритими головами. Іноді його зацікавлювала гарно вдягнена дама, що йшла з служницею в білому фартушку, волочачи своє мереживо по мокрому бруку. Інспектор ішов за нею на деякій відстані, бачачи, як торговки насмішкувато знизують плечима в неї за спиною у відповідь на її вередливі гримаси. Метушня кошиків, шкіряних саквояжів, козубів, усі ці спідниці, що мелькали серед потоків води в проходах павільйону цікавили Флорана, і він непомітно дотягав час до сніданку, милуючись дзюркотливими струмочками води, від яких віяло прохолодою, переходячи від терпкого запаху морських черепашок до гірких випарів солоної риби. Він завжди кінчав свій огляд відділом солоної риби: ящики копчених оселедців, нантські сардини на підстилках з листя, скручена тріска,— вся ця солона риба, звалена купами перед товстими огидними торговками, нагадувала йому збори в дорогу, подорож між бочками солоних оселедців. Пополудні ринок завмирав, починав дрімати, а Флоран зачинявся в себе в конторі, переписуючи начисто свої папери і з насолодою відпочиваючи. Коли йому траплялося вийти й пробігти рибним рядом, він бачив, що в павільйоні вже було майже порожньо. Ніякої штурханини, ні метушні, ні галасу, як це буває о десятій ранку. Рибні торговки, сидячи за порожніми прилавками, плели панчохи, відкинувшись назад, а поодинокі запізнілі господині неквапливо походжали навколо, поглядали на всі боки, закусивши губи, ніби вираховуючи про себе приблизну вартість свого обіду до останнього су. Наставав присмерк, гуркотіли ящики: рибу клали на ніч на лід. Тоді Флоран, дочекавшись, щоб при ньому замкнули грати льохів, виходив, несучи з собою рибний запах в одежі, бороді й волоссі.

Перші місяці він не дуже страждав від цього пронизливого запаху. Зима була люта; проходи були покриті кригою і блищали, мов дзеркало, льодові бурульки білим гіпюром прикрашали мармурові столи й саджалки. Ранками треба було запалювати маленькі пічечки під кранами, щоб потекла вода. Замерзла риба з вигнутим хвостом, тьмяна й шершава, немов метал, що втратив свій блиск, дзвеніла, як залізо, коли її перекидали з місця на місце. До лютого павільйон мав жалюгідний вигляд: він наїжився і стояв сумний у своєму льодовому савані. Та ось настала відлига, мряка, березневі тумани й дощі. Риба почала м’якнути, розмерзатися; сморід зіпсованого риб’ячого м’яса перемішувався з огидним запахом рідкого болота, що линув із сусідніх вулиць. Сморід, поки що не дуже відчутний, огидно солодка вогкість, як і раніше, носилися в повітрі. Згодом, у гарячі червневі дні, сморід ще посилився, дихати стало майже неможливо. Відчиняли верхні вікна, спускали великі сірі парусинові штори, щоб захистити ринок від розпеченого неба; вогненний дощ сипався на весь ринок, нагрівав його, наче пічку з толю; вітру не було ніякого, і випари гниючої морської риби непорушно висіли над ринком. Прилавки, де йшов продаж, були весь час ніби огорнуті хмарою.

Тоді Флоран почав страждати від цієї маси харчів, у якій він жив. його нудило ще більше, ніж у ковбасній. Щоправда, він терпів там гірший сморід, та той сморід виходив не з черева. Його шлунок худої людини протестував, коли доводилось проходити повз розкладену на продаж рибу, яку раз у раз обливали свіжою водою, що, проте, не заважало їй псуватися від спеки. Всі ці поживні продукти немов годували Флорана своїми запахами, душили його, він був неспроможний перетравити їх. Коли він зачинявся в себе в конторі, сморід переслідував його, просякаючи крізь щілини дверей та вікон. У похмурі дні в комірці бувало темно, наче в пізні присмерки в глибині смердючого болота. Часто від несвідомого нервового неспокою Флоран відчував потребу рухатись; тоді він спускався в льох широкими сходами, зробленими всередині павільйону. Там, у важкому повітрі, в півтемряві, освітленій тільки кількома газовими ріжками, була прохолода чистої води. Він зупинявся коло великої саджалки, де тримали про запас живу рибу, і слухав вічну пісеньку чотирьох водяних струмків, що витікали з чотирьох кутків центральної урни й рівно розливалися з ніжним дзюрчанням протічної води під гратами зачинених на колодку басейнів. Це підземне джерело, цей струмочок, що булькотів у темряві, заспокоював Флорана. А ще подобався йому ясний захід сонця, коли тонке мереживо Центрального ринку виступало на яскравочервоному небі: передвечірнє світло, летючий пил останнього проміння вривалися в усі просвіти, в усі щілини дерев’яних жалюзі; це нагадувало освітлений матовий, транспарант, на якому виступали стрункі, розгалуження пілястрів, плавні вигини склепіння, геометричні лінії. Флоран не міг надивитися на цей величезний архітектурний рисунок, наче виконаний китайською тушшю на прозорому веленьовому папері, освітленому знизу, і йому знову ввижалась велетенська машина з колесами, важелями, маятниками, яка виступала на темночервоному пурпурі розжареного вугілля, що палахкотіло під казаном. Щогодини гра світла змінювала обриси ринку: вранішню синяву заступали густі чорні тіні півдня, пожежа призахідного сонця згасала в сірому попелі присмерку. Але задушливими вечорами, коли здіймались гарячі випари смороду, тремтячими струменями перетинаючи жовте сонячне проміння, Флоран знову відчував нудоту, його мрії переходили в гарячку, і він уявляв собі велетенську паршо, смердючі казани на різниці, де топився зіпсований жир ситої буржуазії.

Крім того, Флоран дуже страждав від грубості оточення, де слова й рухи наче мали свій специфічний запах. Проте він був добродушний і не бентежився. Тільки з жінками йому було ніяково. Вільно почував він себе з самою лише мадам Франсуа, яку одного разу побачив знову. Вона щиро зраділа, що Флоран знайшов посаду, був щасливий, позбувся злиднів, як казала городниця, і це дуже зворушило Флорана. Ліза, Мегюдени й інші жінки турбували його своїм сміхом. Мадам Франсуа він би все розказав. Вона сміялась не для того, щоб познущатися; то був сміх жінки, яка радіє щастю свого ближнього. І як