Читати книгу - "Джерело"

— Так, ми бачимо, — відповів Ленґдон, на якого справив враження спокійний настрій комп’ютера після п’ятдесяти трьох безуспішних спроб з’єднання.

— Є новини, — сказав Вінстон. — Імовірно, охорону аеропорту попередять щодо вас і дадуть їм інформацію про вас до того, як ви там опинитеся. Знов-таки, рекомендую чинити за моїми вказівками.

— Наша доля — у ваших руках, Вінстоне, — сказав Ленґдон. — Кажіть, що нам робити.

— По-перше, професоре, — сказав Вінстон, — якщо ви ще не позбулися свого телефона — вам треба зробити це негайно.

— Правда? — Ленґдон міцніше стиснув свій телефон. — А хіба їм не треба розпорядження суду, щоб…

— Американським поліцейським — мабуть, але ви маєте справу з іспанською Королівською гвардією і палацом. Вони роблять, як вважають за потрібне.

Ленґдон подивився на свій телефон. Його охопило дивне небажання розлучатися з ним. «Тут усе моє життя…»

— А телефон Едмонда? — стривожено спитала Амбра.

— Його відстежити неможливо, — запевнив її Вінстон. — Едмонда завжди бентежили діяльність хакерів і промислове шпигунство. Він сам написав для свого смартфона програму, яка приховує його ідентифікаційні номери IMEI/IMSI і змінює значення C2, щоб ввести в оману перехоплювачів GSM…

«Аякже, — подумав Ленґдон. — Такому генію, який створив Вінстона, перехитрувати місцеву телефонну компанію — це іграшки!»

Ленґдон похмуро глянув на свій телефон, який помітно програвав Кіршевому. І тоді Амбра простягла руку та обережно забрала апарат з рук професора. Без зайвих слів вона занесла його над водою й розтисла пальці. Ленґдон дивився, як його рідний телефон зі сплеском іде на дно річки Нервйон. Коли дорога серцю річ зникла під водою, професор відчув біль утрати й озирнувся, не зводячи погляду з того місця, де затонув телефон. Човен нісся вперед.

— Роберте, — прошепотіла Амбра, — згадай, як співала принцеса Ельза в мультфільмі!

Ленґдон повернувся до неї:

— Що?

Амбра злегка всміхнулася:

— Все одно!

Розділ 36

— Su misión todavía no ha terminado[44], — почулося в телефоні Авіли.

Авіла на задньому сидінні «убера» слухав новини від свого наймача.

— У нас несподіване ускладнення, — швидко продовжив Регент. — Потрібно переспрямувати вас до Барселони. Негайно.

Барселона? Авілі казали, що треба їхати до Мадрида для подальшої служби.

— Ми маємо підстави вважати, — вів далі голос, — що двоє спільників Кірша сьогодні вирушили до Барселони, сподіваючись знайти спосіб запустити презентацію Кірша дистанційно.

Авіла напружився.

— Хіба це можливо?

— Ми ще не маємо певності, але якщо в них вийде, то це перекреслить усю вашу працю. Мені просто зараз потрібна людина в Барселоні. Без галасу. Вирушайте туди якомога швидше й виходьте зі мною на зв’язок.

На тому розмова скінчилася.

Ця погана новина, на диво, потішила Авілу. «Я все ще потрібен!» Барселона була далі, ніж Мадрид, але все одно на відстані кількох годин швидкої їзди супертрасою серед ночі. Не гаючи часу, Авіла знову приставив пістолет до голови водія. Руки на кермі помітно напружилися.

— Llévame a Barcelona![45] — скомандував адмірал.

Водій змінив напрямок на ближчому повороті в бік Віторії-Ґастейс, відтак пришвидшився й виїхав на трасу A-1 і повернув на схід. У ту пізню годину на дорозі крім них були лише фури, що з гуркотом одна поперед одної мчали завершити свій маршрут у Памплоні, Уесці, Льєйді і, нарешті, в одному з найбільших портів Середземного моря — Барселоні.

Авілі ледве вкладалася в голові та вервечка подій, через які він опинився тут… «З глибин мого найглибшого відчаю я піднісся до моменту найславетнішої служби!»

На якусь жахливу мить Авіла знов опинився в безодні, повзав у задимленому вівтарі Севільського собору, шукаючи серед закривавлених уламків дружину й сина — але зрозумів лише, що втратив їх навіки.

Кілька тижнів після того страшного випадку Авіла не виходив з дому. Лежав на дивані й тремтів, охоплений нескінченним жахливим сном наяву: вогненні демони тягли його в темну прірву, огортали чорнотою, гнівом і задушливою провиною.

— Провалля — це чистилище, — шепотіла до нього монахиня, навчена розраджувати тих, хто пережив катастрофу. — Твоя душа в полоні чорного лімбу. Лише прощення порятує звідти. Тобі треба знайти спосіб пробачити тих, хто це вчинив, інакше твій гнів поглине тебе… — Вона перехрестилася. — Прощення — єдиний порятунок.

«Пробачити?!» — Авіла намагався щось сказати, але демони стискали йому горло. У ті хвилини помста здавалася єдиним порятунком. Тільки кому мститися? Відповідальність за терористичний акт так ніхто на себе й не взяв.

— Я розумію, що акт релігійного тероризму видається непробачним, — продовжувала монахиня. — А проте варто пригадати: у нашій власній вірі колись виникла інквізиція і тривала століттями — люди вважали, що діють в ім’я Боже. А ми вбивали невинних жінок і дітей через наші вірування. За це нам було треба просити пробачення — у світу, в себе самих. І з часом ми зцілилися.

Потім прочитала зі Святого Письма: «Не протився злому. Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу… Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас»[46].

Тієї ночі, самотній і змучений, Авіла дивився в люстро. По той бік скла був незнайомець. Слова монахині нічим йому не зарадили.

«Пробачення? Підставити другу щоку?!

Я бачив таке зло, якому немає пробачення!»

У його серці наростала лють — і Авіла вдарив у дзеркало кулаком, розбивши його, і, знесилений плачем, опустився на підлогу ванної.

Як кадровий офіцер, Авіла завжди чудово себе контролював: він був прихильником дисципліни, честі й чіткої ієрархії, — але воднораз усе це зникло. За лічені тижні Авіла опинився в тяжкому тумані й знімав біль потужною сумішшю алкоголю і ліків. Невдовзі бажання хімічного забуття не полишало його весь час, поки він не спав. Адмірал перетворився на агресивного відлюдника.

За кілька місяців такого життя його без галасу примусили піти у відставку з флоту. Крейсер, колись потужний, тепер застряг у сухому доку. Авіла розумів: у море вже йому не вийти. Флот, якому він присвятив життя, залишив йому лише скромну пенсію, якої ледве ставало на прожиток.

«Мені вже п’ятдесят вісім… — зрозумів він. — А я нічого в житті не зробив!»

Він цілими днями сидів у вітальні, дивився телевізор, пив горілку й чекав на хоч який-небудь промінь надії в житті. «La hora más oscura es justo antes del amanecer»[47], — часто нагадував він собі. Ця морська приповідка раз у раз виявлялася брехливою. «Яка там найтемніша година перед світанком! — з досадою думав він. — Немає того світанку».

У свій п’ятдесят дев’ятий день народження, дивлячись на порожню пляшку з-під горілки й попередження про