read-books.club » Детективи » Убивство в будинку вікарія 📚 - Українською

Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

235
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Убивство в будинку вікарія" автора Агата Крісті. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 41 42 43 ... 61
Перейти на сторінку:
не захотіла й чути про це. Сказала мені, що так не годиться ставитися до Нап’єрів. Тож лише для того, щоб зробити їй приємність, я там затримався ще на чверть години.

Молоді люди мають дуже дивні погляди на почуття егоїзму.

– А тепер я чую, як Сьюзен Гартлі Нап’єр ходить повсюди й розповідає, що Летиція має погані манери.

– На твоєму місці я не звертав би уваги, – сказав я.

– Звичайно, я мав би не звертати уваги, але…

Він урвав свою промову.

– Я… я готовий усе зробити задля Летиції.

– Дуже мало хто з нас може все зробити для когось іншого, – сказав я. – Хоч би як ми хотіли, ми на це неспроможні.

– Краще б мені померти, – сказав Денніс.

Бідолашний хлопець. Ця дитяча любов схожа на гостре захворювання. Я утримався від того, щоб сказати бодай одне з тих очевидних слів, які так просяться на язик і які, либонь, лише роздратували б Денніса. Натомість я сказав йому «добраніч» і пішов спати.

Наступного ранку я відслужив о восьмій годині заутреню, а коли повернувся з церкви, то побачив, що Ґрізельда сидить за столом, готуючись до сніданку, і тримає в руці розпечатану цидулку. Вона надійшла від Анни Протеро.

Люба Ґрізельдо, якщо ви та вікарій зможете прийти сьогодні до нас і спокійно з’їсти з нами ланч, то я буду дуже вдячна вам. Сталося щось дуже дивне, і я хотіла б одержати пораду від містера Клемента.

Прошу не згадувати про це, коли ви прийдете, бо я нічого не сказала нікому.

З любов’ю

щиро ваша

Анна Протеро.

– Ми повинні піти, звісно, – сказала Ґрізельда.

Я погодився.

– Цікаво, що там могло статися?

Мені було теж цікаво.

– Ти знаєш, – сказав я Ґрізельді, – я маю відчуття, що ми перебуваємо ще далеко від кінця цієї справи.

– Ти маєш на увазі те, що нікого досі не заарештовано?

– Ні, – сказав я. – Справа не в арештах. Я маю на увазі, що існують розгалуження, підземні течії, про які ми досі нічого не знаємо. Треба з’ясувати ще багато загадкових обставин, перш ніж ми дістанемося до істини.

– Тобто обставин, які насправді нічого не означають, але плутаються під ногами?

– Так, я думаю, ти дуже вдало виразила те, що я хотів сказати.

– Я думаю, ми створюємо надто великий клопіт, – сказав Денніс, налягаючи на мармелад. – Дуже добре, що старого Протеро вже нема на світі. Ніхто його не любив. О, я знаю, що поліція має бути стурбована – адже така їхня робота. Але я маю надію, що нічого вони не розкриють. Мені дуже не хотілося б, аби Слек дістав підвищення по службі й ходив тут, надимаючись, мов індик, і хвалився, який він розумний.

Мені не настільки чужі звичайні людські почуття, щоб я не розділяв його думку про підвищення Слека по службі. Чоловік, який уміє так дратувати людей, налаштовуючи їх проти себе, не може сподіватися від них співчуття та доброго ставлення.

– Доктор Гейдок думає так само, як і я, – розвивав свою думку Денніс. – Він ніколи не віддав би вбивцю до рук правосуддя. Він так сказав.

Я думаю, саме в цьому небезпека поглядів Гейдока. Вони можуть бути здоровими самі по собі, – не мені судити, – але вони справляють таке враження на молодий, недосвідчений розум, якого сам Гейдок ніколи не захотів би створювати.

Ґрізельда виглянула у вікно й побачила в саду репортерів.

– Думаю, вони знову фотографують скляні двері до кабінету, – зітхнула вона.

Ми чимало натерпілися від таких гостей. Спочатку на нас посунули жителі села, сповнені бездіяльної цікавості. Жоден із них не відмовився від нагоди підійти до нашого дому й повитріщатися. Потім з’явилися газетярі, озброєні фотоапаратами, а жителі села тепер прийшли повитріщатися на репортерів. Зрештою нам довелося поставити констебля з Мач Бенгема на варті біля скляних дверей.

– Богу дякувати, – сказав я, – похорон уже завтра. Після похорону, сподіваюся, вони заспокояться.

Я наштовхнувся на кількох репортерів, коли ми підійшли до Старої Садиби. Вони атакували мене різними запитаннями, на які я давав незмінну відповідь (ми визнали її найкращою): «Мені немає чого сказати».

Дворецький провів нас до вітальні, де ми побачили одну міс Крем, яка, схоже, променилася радістю.

– Ви здивовані, чи не так? – сказала вона, коли ми потиснули руки. – Я ніколи б про це не подумала, але місіс Протеро була вельми люб’язною в стосунку до мене. Звичайно, для молодої дівчини було б не дуже пристойно залишатися в «Синьому кабані», де репортери так і шастають та мало що могло б статися ще. До того ж я можу стати корисною – за таких обставин, які тут склалися, секретарка дуже потрібна, а від міс Протеро годі чекати якоїсь допомоги, хіба не так?

Я з подивом зазначив, що давнє вороже ставлення міс Крем до Летиції тривало, але дівчина стала палкою прихильницею Анни. Водночас я засумнівався, що розповідь про її запрошення до Старої Садиби точно відповідала дійсності. Вона розповіла мені, що ініціативу запросити її виявила Анна, але я не був певен, що все сталося саме так. Перше нагадування про те, що їй дуже не хочеться залишатися самій-одній у «Синьому кабані», найімовірніше, пролунало з уст самої дівчини. Тож я залишив цю тему відкритою, не дуже вірячи в те, що міс Крем розповіла мені щиру правду.

У цю мить Анна Протеро увійшла до кімнати.

Вона була у скромному чорному одязі. У руці тримала недільну газету, яку подала мені із сумним поглядом.

– Я ніколи не мала досвіду з газетярами. Це вельми неприємна публіка, чи не так? Один із репортерів підійшов до мене на попередньому розслідуванні. Я лише сказала, що мені дуже прикро і я не маю що йому розповісти, а він потім запитав мене, чи я дуже хочу, щоб убивцю мого чоловіка знайшли, і я йому відповіла: «Так». А потім він іще запитав, чи підозрюю когось, і я відповіла: «Ні». А коли він поцікавився, чи не здається мені, що мого чоловіка вбив хтось із місцевих людей, то я сказала, що дуже схоже на те. Більше нічого я йому не казала. А тепер подивіться на це.

Посеред газетної сторінки була фотографія, вочевидь, зроблена щонайменше десять років тому – одному небу відомо, де вони її розкопали. Великими літерами був надрукований заголовок:

УДОВА ОГОЛОСИЛА, ЩО НЕ ЗНАТИМЕ СПОКОЮ ДОТИ, ДОКИ НЕ ВИКРИЄ ВБИВЦЮ ЧОЛОВІКА

Місіс Протеро, удова вбитого чоловіка, переконана в тому, що вбивцю треба шукати між жителями села. Вона має підозри, але поки що їх не розголошує. Вона сказала, що гірко переживає втрату, але знову повторила, що сповнена рішучості спіймати вбивцю.

– Це аж ніяк не схоже на мене, правда ж? – запитала Анна.

– Я думаю, могло бути й гірше, – сказав я, повернувши їй газету.

– Нахабні й безсоромні люди, – мовила міс Крем. – Хотіла б я подивитися, чи зміг би бодай один із тих хлопців витягти щось із мене.

Помітивши, як зблиснули очі Ґрізельди, я був переконаний,

1 ... 41 42 43 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Убивство в будинку вікарія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Убивство в будинку вікарія"