Читати книгу - "Кінь Перуна"

– Годиться, – мусив визнати і Перун. – За такою прийде. Без сумніву... От лише, чи не вийде з тієї затії чогось гіршого?

– А ми у Книги спитаємо, – утрутився Велес. – От і буде привід програш віддати... Але спершу я б ще на орду глянув...

– Без мене, – підвівся з крісла Перун. – Від їх косооких, вишмарованих баранячим лоєм пик мене вже нудить... Я – ліпше подрімаю. Як набридне милуватися монголами – покличете. Або й обійдеться... Потім розкажете. Стомився я чогось. Скоріше б уже все скінчилося. Або безмежна влада, або повне забуття. Набридло перебиватися з квасу на воду. – Він розвернувся й, важко опираючись на двох повітруль, посунув геть.

Морена з Велесом провели його заклопотаними поглядами і здивовано перезирнулися.

– Химерить...

– А, не звертай уваги, – відмахнувся Велес. – Сама знаєш, що апатія на всіх нас час од часу накочується. Така вже плата за безсмертя... Краще на воїнів Саїн-хана помилуймося. І цього разу вже не на шахівниці.

Сини просторих безмежних степів не любили селищ і містечок. Хати, кліті, частокіл, – усе це обмежувало їм поле зору і дратувало. Але похмурий, зловісний ліс дратував їх ще більше. Тому, що ординці – боялися його. Незвичні для ока, замшілі суворі велетні, що закривали сонце, своїм диким видом нагадували їм край, де за легендами живуть лише кровожерні мангуси. Злі духи, які годуються кров’ю та душами монголів. Через те сотник передового чамбулу з тумена Бурунди-бегадура Мухта Юсум наказав своїм воїнам спинитися на ночівлю в щойно захопленому селищі.

Дерев’яні оселі все ще продовжували горіти, і  дивні тіні, ніби вискакуючи із чорноти нічного лісу, навівали на марновірних степовиків почуття неспокою і тривоги.

Сотник був голодний, сердитий і невдоволений.

Голодний, бо взяті з собою припаси вичерпано, а в клітях захопленого селища виявилися порожні засіки. Усе добро, разом із жінками, худобою й дітьми, уруси сховали у безкрайньому лісі. Сердитий, бо самі вони чомусь вернулися назад і цілу добу вперто захищали нікому не потрібні порожні будівлі. До скону. А невдоволений, бо, понадіявшись на здобич, наказав воїнам не брати з табору зі собою полонянок. І мусив тепер коротати ніч у холодному наметі.

Мухта Юсум окликнув десятника Керима. Той поспішив до намету сотника і догідливо вклонився.

– Скільки було урусів?

– Майже півсотні.

– Скільки загинуло воїнів?

– Шестеро[2]...

– Чому так багато? – невдоволено звів брови сотник. – Шестеро загиблих і жодної здобичі. Тисяцький Муса Джаліль-огли буде сердитися!

– Уруський воїн засів на дереві і стріляти почав лише після того, як розпочалася битва. У спини задніх...

– Спіймали?

– Ні, він став перестрибувати з гілляки на гілляку, і наші лучники мусили вбити його, щоб не втік.

– Хіба не можна було лише поранити?

– Так і зробили, мій пане, – знову вклонився десятник, але, впавши з такої висоти, урус скрутив собі в’язи. І виявився молодою жінкою...

– Жінкою? – здивувався Мухта Юсум.

– Так, мій пане.

– Тим більше шкода, – невдоволено покрутив головою сотник. – Пробували відшукати сліди інших мешканців?

– Сліди є, але в лісі швидко темніє, тож довелося припинити пошуки.

– Завтра продовжите, – потер руки сотник. – Без чоловіків усі вони стануть легкою здобиччю. І тоді кров шести воїнів виявиться пролитою недаремно.

– Так, мій пане.

– Іди, Кериме, – милостиво відпустив десятника Мухта. Від думки про те, що завтра він матиме змогу запопасти чергову здобич, у монгола поліпшився настрій. І він уже не помічав ні холодної ночі, ні чорноти лісу.

Сотник простягнувся горілиць, натягнув по саме підборіддя овечий кожух і спробував заснути. Але якийсь нестерпний сморід примусив його відкрити очі. Спершу Мухта Юсум нічого не второпав, відчуваючи на собі чийсь гарячий, нудотний подих. І лише коли на губи капнула густа їдка слина, а гострі ікла зімкнулися на його обличчі, монгол усе збагнув.

«Мангус урусів!» – хотів крикнути він, але лише тихо забулькотів, а його хрипи злилися в одне з огидним хрускотом черепа в щелепах звіра...

– Як? Що це? – аж підстрибнула Морена. – Хто з наших слуг осмілився напасти на нашого ж союзника?

Чародійське дзеркало ввічливо мовчало.

– Нічого не розумію? – Богиня роздратовано пересмикнула плечима.

– Ось і друга причина, щоб зазирнути у Книгу, – спокійно відказав Велес. – Хоча я б не надто тим переймався. Подумаєш, перекидень з’їв монгола. Може, він прийшов на своє постійне місце полювання, а в селищі окрім ординців нікого немає. От і розлютився бідолаха. Та й не вертатися голодному.

– Може, й так, але покарати однаково треба. Щоб іншого разу знав.

– Твоя воля, – байдуже погодився Велес. – Тоді – до роботи.

Цього разу роздратована Морена не стала огинатися і зволікати. Вона мовчки відімкнула Книгу, поклала руки на льодянисту поверхню і приготувалася.

Вітаю! Назвіть пароль допуску. – висвітило віко.

– Та гаркни на неї, що ти панькаєшся, – утрутився Велес, якого вибрики Книги завше виводили з рівноваги.

– Ану, без фокусів! – спробувала прикрикнути непевно Морена.

Користувач не ідентифікований. Прошу повторити код допуску.

– Знущаєшся?!

Поверхня внутрішньої стінки віка зробилася малиновою, і на ній з’явився золотистий напис.

Увага! Користувач не ідентифікований! Останнє попередження!

– Brevi manu*, – промовила Морена. – Щоб тобі добре було...

Ім’я користувача ідентифіковано. Морена. Допуск відкритий.

– Запитання перше. Ким був той перевертень, що напав на монгола?

Жодного перевертня. Звичайний вовк-самітник.

Морена перезирнулася з Велесом: не примарилося ж їм насправді? Але, відчуваючи усім тілом неприємний, дошкульний холод, не стала витрачати дорогоцінного часу на порожні розмови.

– Запитання друге. Чи поява Найди в замку перехилить шальки терезів на користь Єдиного?

Ні.

– Чи Богам Давнім допоможе похід Саїн-хана?

Ні.

– Навіть, якщо Саїн-хан осідлає Пегаса?

Кінь Перуна не буде переданий Батиєві.

– Як? Хто не допустить до цього, Найда?

Морена.

– Я?! Це неможливо! Чому?

Доля сильніша за свою Богиню.

Побачивши таку відповідь, Морена настільки розгубилася, що мало не відняла рук. Але Велес умить притис їх знову своїми долонями. І вже сам поставив наступне питання:

–