Читати книгу - "Кінь Перуна"

– Єдиного люди своїми постами он як виморили – шкіра й кості... Ти б і нас такими бачити хотіла?

Четверо гномів втягнули ще один стіл, уже застелений білосніжною скатертиною. Відразу ж – повітрулі заставили його замовленими стравами.

– Що спершу? – поцікавилася для годиться Морена, хоч наперед знала, що почує... – Діло чи трапеза?

– Трапеза, – прогув Перун. – Бо страва прохолоне і смак втратить. А до Книги – що у вас пильного? Такого, щоб я не знав? Батий слухняно рухається на захід. Ще цього року його тумени будуть під Києвом. Думаю, ближче до зими. І оплот християнства на Русі щезне з лиця землі. Потім – сюди, у Галичину. По коня... А там, через перевали і по Дунаю, – у Європу. І кінець Єдиному! Тим, хто живий залишиться, по непроходимих лісах розпороршеним, не до його церков буде. У лісових пущах про нас скоріше згадають.

Коли б не затиснена у правиці ложка, Перун виглядав би страшно! Борода розкошлалася, вуса настовбурчились, очі вогнем горять, голос – грім небесний. Але звичайнісінька дерев’яна ложка робила його промову буденною, якщо не смішною. Так у своїй хатині смерд-гречкосій може балакати до своєї челяді, оповідаючи за обідом, як він страшно відімстив клятому сусідові, пересунувши камінь із межі на його поле...

– Дивно, що Єдиний нічого не розпочинає на свій захист, – зауважив Велес. – Адже не може не бачити, як монголи підкоряють, одне за одним, народи, які йому вклоняються?

– Це й справді дивно, – погодився Перун. – Не може ж він і сам вірити у дурниці на кшталт: «люби ближнього» чи «підстав другу щоку...» Певно, щось замислив!

– Або покладається на Долю? Га, Морено? – скористався нагодою аби шпигнути Богиню Велес.

– Думаю, він все ще розраховує на Найду... – замислено відказала та.

– Найду? – перепитав Перун. – А-а,  того байбуза, що твій вовкулака не зумів його зжерти... Хіба він ще й досі живий?

– Живий, – відказала Морена. – І Книга каже, що його можна на наш бік прихилити.

Тут Велес весело розсміявся. Перун і Морена здивовано втупились у нього.

– Маю від себе дещо додати... Про Найду. Але для такої оповіді треба краплю доброго вина зажити.

– Погане – богам не личить, – відказала Морена і, нетерпеливо клацнувши пальцями, вихопила з повітря й гепнула на стіл замшілий глек. – Так що там стосовно Найди?

– А... Зараз... – потягнувся до глека Велес. – Сюжет приблизно такий... Між твоїм підопічним і приставленим до нього вовкулакою затесалася жінка. У смертних без цього – ні тпру, ні ну... Сама відаєш. Я, правда, не цікавився подробицями, але виходить таке: Найда її кохав, а заміж взяв перекидень.

Морена знову пирхнула.

– Смішно? Чому?

– Бо я покарала вовкулаку літ двадцять тому чоловічим безсиллям.

Велес захлинувся вином. А коли заспокоївся, похитав осудливо головою.

– Це жорстоко. Але пощо ж йому тоді було одружуватися?

– Напевно, думав, що краще ні вам, ні нам, – докинув Перун.

– Й аби хояч якось помститися Найді, – зауважила з іншого боку Морена.

– Можливо... Та вийшло інакше. Парубок наставив вовкулаці великі розлаписті роги… Чесно кажучи, оскільки бачив на власні очі предмет їхнього суперництва, – можу зрозуміти обох. Уявляєте собі...

– Обійдемося без чоловічих коментарів. Я хочу, нарешті, почути суть, – увірвала Велеса, поморщившись, богиня.

– Перепрошую... Так-от, утративши терпець, рогатий вовкулака вирішив удатися до чарів, і перетворив свою дружину на мардагайла.

– Розумно... – схвалив Перун.

– Напевно... В усякому разі – безпечно і надійно, – погодився Велес. – Я був при врученні тій красуні шкіри вовчиці. Тепер вона вічною рабою свого чоловіка буде. Але я не про те... Бачив я й Найду... – Велес споважнів, і від жартівливого тону не залишилося й сліду. – В ньому відчувається Сила!

– Тобто?

– Сила Бога...

– Хочеш сказати, що люди вигадали собі ще одного бога? Чому ж нам про це нічого невідомо? – аж підвівся Перун.

– Ні, тут інше... Сила в нього вкладена без його відома. І – сила пасивна. Навіть перекидень не зумів її винюхати. Лише я відчув.

– Чому ти думаєш, що він не свідомий цієї сили? – недовірливо перепитала Морена.

– Бо бачив його непритомним біля ніг твоєї потвори. Чи хтось, із нас, став би битися навкулачки?

Морена замислилася.

– Доведеться особисто зайнятися Найдою.

– Якщо покладаєш надії на перевертня, то одразу забудь. Очевидно, тоді не було прямої загрози життю, і Сила не втручалася у їхній поєдинок. Але, якщо дійде до чогось серйознішого, – від вовкулаки і пучка паленої шерсті не залишиться...

Морена нервово закусила губу.

– Ти що – глухий? Я ж сказала: займуся особисто!

Велес промовчав. А тоді додав замислено:

– Що ж, спробуй... Але моя порада: не роби цього в Галичі. Там надто великий вплив Єдиного.

– Сподіваюся, ти знаєш, що робиш... – Перун серйозно глянув їй у вічі. – Я б не церемонився. Мертвий ворог кращий за непевного союзника.

– Не турбуйся, – посміхнулася Морена. – Я виманю його сюди. В моєму замку сила Єдиного не буде варта й пригорщі попелу. От тоді й вирішимо, що робити...

Велес здивовано звів брови.

– Ти впевнена, що він захоче по своїй волі сюди прийти?

– Сам же кажеш, що у смертних завше на першому місці жінка. От нею я його й приманю.

З подібним аргументом не міг не погодитися й Велес.

– Гм... Пастка з такою наживкою повинна спрацювати... Але раджу поквапитися. Нехай усе станеться, перш, ніж він усвідомить, ким може бути насправді.

– Згоден, це й справді може вдатися, – визнав і Перун. – І хоч Морена перешкодила тобі пояснити, чого варта ця, як її – Руженка, думаю, тепер нам усім слід на неї глянути.

Він плеснув у долоні, і чародійське дзеркало слухняно знялося зі стіни, а потім випливло на середину гридниці*.

– Покажи її, – не підвищуючи голосу, наказав Перун, і темний овал у ту ж мить розпогодився, а перед богами з’явився берег Лукви, густі верболози і ...

Обіпершись однією, правою, рукою на стовбур плакучої верби, спиною до них стояла молода нага жінка. Вона перехилилася через вузлуватий корінь і лівою, самими лише пучками пальців, намагалася вихопити з річки щось схоже