Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

— Мабуть, він знав, що я зроблю. Після всього, що сказав. — Тепер братів голос був спокійнішим, але я відчував, що йому це важко дається. Він промовляв кожне слово так, наче, учепившись у кермо, боровся з автівкою на мокрій дорозі. — На порозі смерті люди не брешуть, Ерне, вони намагаються скинути тягар з душі. Якби я міг тобі показати… — Майкл урвав себе на пів слові, передумав продовжувати речення, а тоді взяв зв’язку ключів, які вийняв з кишені. — Так не піде. Якщо не віриш мені, поглянь сам. Тоді я розкажу решту.

Він кинув мені ключі. Я спіймав їх тілом, притиснувши рукою до грудей. «Запитай його, що насправді в тій клятій вантажівці». Щойно в голові пролунав голос Софії, я почув її за дверима. Я не міг розрізнити слів, але здавалося, вона в розпачі. Двері задрижали: це був надто драматичний стукіт для жалюгідних дверей, на яких навіть не було замка, але, може, вона просто намагалася бути ввічливою. Хай там що Софія хотіла мені сказати, це могло зачекати: я ще не закінчив розмову з Майклом. Я проігнорував стукіт.

— Просто скажи мені. Ти знаєш, що тут відбувається? Марк і Жанін Вільямси, Елісон Гамфріс. Ці імена тобі про щось кажуть?

— Гамфріс… — Майкл похитав головою. — Ні. Але Вільямси… залежить від того, чи вони з Брісбена. — Я сів на стілець і нетерпляче нахилився до Майкла, при цьому мало не зісковзнувши із сидіння. Він достоту насолоджувався моєю увагою. — Невдовзі по тому, як потрапив до в’язниці, я отримав листа від якихось М. і Ж. Вільямсів із Брісбена. Тоді я вже розумів: те, що в мене є, коштує більше, ніж я думав. Багато хто цього прагнув. І хай хто написав того листа… Що ж, варто віддати їм належне: вони були найвинахідливішими з усіх. Гадаю, намагалися мені погрожувати.

— Як?

— Листа підписали явно несправжнім ім’ям. — Майкл посміхнувся. — Але, як я й казав, вони намагалися натиснути на мене, налякати. Я не відповів. А чому ти питаєш?

— Я думаю, що Марк і Жанін Вільямси могли бути жертвами тієї самої людини, яка вбила нашого замерзлого чоловіка. Їх убили схожим способом, але це мені треба перепитати в Софії, щоб бути впевненим. Надто вже дивний збіг: чоловік помирає саме цими вихідними, коли ми всі тут…

— …І коли я приїжджаю сюди з дечим. Згоден. Це не просто збіг. Просто поглянь у вантажівку, і все зрозумієш.

Я підвівся.

— Де ти був учора вночі?

Я не міг піти, не запитавши.

— Поглянь у кузов. Там буде відповідь і на це запитання.

— Сподіваюся, там щось варте такої інтриги. Якийсь космічний корабель.

Двері знову задрижали від стукоту. Я озирнувся на них. Майкл кивнув, і я одразу зненавидів себе, усвідомивши, що весь цей час чекав на його дозвіл піти.

— У тебе щось випало з кишені.

Він показав на підлогу біля мого стільця, де валявся прямокутний папірець. Мої щоки спалахнули. Майкл підняв папірець, пробіг по ньому очима й усміхнувся.

— Софія? — запитав. Я кивнув. — Ти пропустив одну клітинку.

Майкл узяв свою ручку, зиркнув на мене, наче вирішував, чи варто псувати мою картку для бінго. Тоді поклав папірець на лаву, нахилився над ним і щось там зашкрябав. Я не бачив, що він пише, адже брат затуляв картку собою, але стояв так досить довго. Або писав щось значне, або ж довго думав. Я переминався з ноги на ногу, зиркаючи на двері. Тепер там перемовлялися два голоси.

Майкл нарешті випростався, подмухав на папірець і приклав великий палець до картки, щоб перевірити, чи висохло чорнило. Я нарешті зрозумів, чому він так довго писав: на лаві тепер лежав відкритий контейнер для лінз — певно, брат надівав їх, перед тим як писати. Тоді він підійшов (мені соромно це визнавати, але я відчув, як на шиї запульсували вени) і вручив мені картку. Я висмикнув папірець із Майклової руки й глянув на нього. Мені було спокійніше тримати картку при собі, та й Майкл утрутився в нашу із Софією таємну гру, тож хотілося оцінити завдану шкоду. Він морочився над карткою так довго, що я чекав побачити там купу записів, але зміна була лише одна. Майкл викреслив «Хтось помирає».

— Не загуби. Я довіряю тобі. Я не прошу, щоб ти мені вірив, але хочу, щоб подивився уважно. — Я зиркнув на ключі в другій руці, розмірковуючи про те, що побачу у вантажівці. «Подивитися уважно». Аж тут зрозумів, що Майкл стоїть достатньо близько від мене, щоб наважитися на хрипке, особисте зізнання, якого я відчайдушно сподівався уникнути. Він глитнув. — І слухай, з Ерін…

— Не… — спробував я зупинити його.

Він підім’яв мої слова під свої:

— Ми не планували нічого із цього.

Спокуса таки взяла гору. Хай там що, а я людина, яка має звичку зазирати в чужі готельні номери.

— Вона казала тобі, що ми намагалися створити сім’ю? Казала про лікарів, про клініки? Що саме нас зламало? Скажи мені, що річ не в цьому. Я міг дати їй те, що вона хотіла. Скажи мені, що річ не лише в цьому.

— Ерне…

До мене повернувся здоровий глузд.

— Я передумав. Не хочу знати. Між іншим, я витратив частину твоїх грошей. — (То була невелика частина. І я цим не пишався. Просто хотів укинути якесь отруйне слівце наприкінці.) — І теж цього не планував.

Кроуфорд і Софія в коридорі ще не притуляли склянки до дверей, але вже стояли підозріло близько до них. Я був радий, що двері мали гумову ізоляцію, тож навряд чи крізь них щось почули. Хіба коли Майкл кричав. Може, саме тому вони взялися стукати.

Софія закотила очі й зітхнула з полегшенням, а тоді смикнула мене за лікоть, кивнувши в напрямку входу в готель і даючи зрозуміти, що пояснить усе дорогою. Тоді рушила коридором, явно чекаючи, що я піду за нею. Кроуфорд замкнув двері на засувку та всівся на стільці. Його вочевидь не турбувала нетерплячість Софії, або ж вона просто не сказала йому, що має термінову справу.

Я втягнув повні груди приємного, чистого повітря, перш ніж піти за нею. Шию залоскотав холодок: у сушарні я встиг спітніти. Майкл наговорив багато всього, і я досі не знав, у що із цього вірити, але сприйняв той факт, що брат може не становити для мене загрози. Хоча,