Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

закоханий в Полліанну, сердито запевняв він себе. Нічого він не закоханий! Просто йому не хочеться, щоб чужий тип з дівчачим ім’ям приїжджав у Белдінґсвіль і нависав над душею, заважаючи їм спілкуватись удвох. Він мало не обмовився про це Полліані, але щось змусило його прикусити язика. А тоді він пішов з листом у руках.

Через кілька днів по тому стало очевидним, що Джиммі таки не загубив листа, не подер його, нікому не віддав і не викинув, оскільки Полліанна отримала листа у відповідь. На радощах міс Ветербі не барилася з відповіддю. Тож, коли Джиммі прийшов знову, Полліанна прочитала йому цього листа вголос. Точніше, частину його. А перед читанням Полліанна зробила такий вступ:

— На початку вона пише, як вони раді будуть приїхати, і таке інше. Я цього не читатиму. Але решту, мені здається, тобі цікаво буде почути. Адже я стільки тобі про них розповідала! Відтак, ти скоро зможеш сам з ними познайомитись. І дуже сподіваюся, Джиммі, ти допоможеш мені зробити так, щоб їм у нас було затишно і весело.

— Ще чого!

— Не варто виявляти сарказм тільки тому, що тобі не до вподоби його ім’я, — з удаваною суворістю дорікнула йому Полліанна. — Впевнена, він тобі сподобається, щойно ти познайомишся з ним особисто. А місіс Керю ти просто полюбиш.

— Та невже? — роздратовано огризнувся Джиммі. — Гідна перспектива. Сподіваймося, шановна дама відповість мені взаємністю.

— Неодмінно, — усміхнулась Полліанна. — А тепер слухай, я тобі про все читатиму. Це лист від її сестри Делли… міс Ветербі. Вона працює в санаторії доктора Еймса.

«Ти просиш мене розповісти тобі все і про всіх. Завдання монументальне, але намагатимусь зробити, що зможу. Перш за все, я гадаю, ти скоро помітиш, що моя сестра дуже змінилась. Нові інтереси, якими вона жила в останні шість років, у дивовижний спосіб її перетворили. Щоправда, зараз вона трохи схудла і перевтомлена. Але відпочинок усе виправить, і ти переконаєшся, яка вона молода, квітуча і щаслива. Зауваж, я недарма сказала «щаслива». На той час, коли ти гостювала у неї в Бостоні, ти була, напевне, занадто малою, щоб усвідомлювати, якою нещасною вона почувалась. Тому, мабуть, для тебе це перетворення не настільки наочне, як для мене. Тоді вона нудилася своїм життям, сумним і безцільним, а зараз вона сповнена прагнень і радісних сподівань.

Перш за все, у неї є Джемі. Щойно ти побачиш їх разом, тобі без зайвих слів стане зрозуміло, чим він став для неї. Щоправда, ми анітрохи не наблизились до розгадки і досі не знаємо, чи він той самий Джемі, чи ні. Але моя сестра тепер любить його, як рідного сина, і, до речі, всиновила за всіма правилами. Втім, тобі, либонь, уже відомо про це.

Є ще ота дівчина — ти пригадуєш Седі Дін, продавчиню? Зацікавившись її долею і намагаючись допомогти їй налагодити нормальне життя, моя сестра поступово розширювала сферу застосування своїх зусиль, і тепер десятки дівчат вважають її своїм янголом-охоронцем. Рут, за геть новими принципами, заснувала гуртожиток для дівчат, що працюють. Звісно, не сама вона цим займається — до неї приєдналось іще кілька заможних і впливових чоловіків і жінок. Але вона керує всією справою і цілковито віддає себе підопічним дівчатам. Можеш уявити собі, яке це щоденне нервове напруження. Але її головна опора, її права рука — це секретарка, ота сама Седі Дін. Я думаю, у ній теж ти побачиш певні зміни, хоча це колишня Седі.

Що ж до Джемі… Бідолашний Джемі… Найприкріше у його житті те, що він ніколи не зможе нормально ходити. Якийсь час ми сподівались на ліпше. Він пробув у санаторії доктора Еймса близько року, і стан його поліпшився настільки, що нині він ходить на милицях. Бідолашний хлопець назавжди залишиться інвалідом, якщо мати на увазі його ноги. Але він блискуче розвинений в усіх інших розуміннях. Тому, коли з ним спілкуєшся ближче, вже не думаєш про нього, як про каліку: його душа цілком вільна! Я не можу цього до ладу пояснити, але ти зрозумієш, про що йдеться, щойно побачиш його. Він зумів зберегти свій хлопчачий запал і радість життя. Підозрюю, що тільки одне могло б затьмарити його щастя і вибити ґрунт з-під його ніг: це якби він раптом дізнався, що він не Джемі Кент, наш племінник. Він дуже багато про це розмірковував і так палко бажав виявитись тим самим Джемі, що по-справжньому в це повірив. Він вважає себе нашим племінником, але навіть якщо це не так, сподіваюсь, він ніколи про таке не дізнається».

— Оце все, що вона про них пише, — прокоментувала Полліанна, складаючи дрібно списаний листочок. — Хіба ж не цікаво?

— Справді цікаво…

Цього разу в голосі Джиммі пролунала сама тільки щирість. Він раптом замислився про те, що означають для нього його власні здорові ноги. На якусь мить він навіть відчув, що ладен був би поступитись бідолашному кульгавому хлопцеві якоюсь частиною уваги Полліанни. Якщо тільки той нахаба не вимагатиме надміру багато…

— Бідолашному хлопцеві непроста доля випала, нічого не скажеш, — визнав він.

— Ще б пак! Ти, Джиммі, цього не можеш знати, а вже я знаю! — схвильовано сказала Полліанна. — Адже я теж якийсь час не могла ходити. Я знаю, що це таке…

— Так, це правда. Авжеж, — насупився юнак, соваючись у кріслі.

Дивлячись у сповнене співчуття обличчя Полліанни, в її вологі від сліз очі, Джиммі засумнівався, чи справді він ладен примиритися з приїздом в Белдінґсвіль отого Джемі, якщо у Полліанни такий вигляд, коли вона всього тільки подумала про нього!

Розділ 20. Відпочивальники

Останні дні перед приїздом очікуваних «жахливих людей», як називала тітонька Поллі майбутніх пансіонерів своєї племінниці, були для Полліанни надзвичайно напруженими. Але, разом з тим, вона була щасливою і просто відмовлялась відчувати втому, збентеження чи будь-які побоювання, попри щоденні проблеми, які вона змушена була вирішувати.

Полліанна покликала на допомогу Ненсі та її молодшу сестру Бетті. І вони, кімната по кімнаті, просувались будинком, готуючи його до прибуття гостей так, щоб тим було затишно і зручно. Місіс Чилтон не дуже їм допомагала. По-перше, вона справді кепсько почувалась, а по-друге, їй перешкоджало особисте ставлення до задуму як такого. Родовий гонор Гаррінґтонів ні на мить її не полишав, а з вуст не сходили нескінченні нарікання:

— Ох, Полліанно! Як же це сталося, що дім Гаррінґтонів дійшов до такого…

— Він іще не дійшов, люба тітонько, — жартувала Полліанна, — бо Керю ще до нього не дістались!

Але місіс Чилтон не так просто було збити з мислі. На спроби Полліанни відбутися жартами, вона відповідала проникливим поглядом і глибокими зітханнями. І дівчина змушена була залишити тітку терзатись на самоті.

У