Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

напишу тобі з цього приводу. Вони б хотіли приїхати на початку липня, якщо можливо. Сподіваюсь, я не завдала тобі цим дорученням надмірного клопоту. Якомога швидше повідом, якщо знаєш підходящу родину. Відповідь надсилай за моєю адресою. Сестра зараз лікується у нашому санаторії.

Сподіваюсь на сприятливу відповідь.

Щиро твоя

Делла Ветербі».

Прочитавши листа, Полліанна кілька хвилин сиділа замислена, перебираючи подумки всі белдінґсвільські родини, що могли б прийняти її давніх друзів. Раптом її осяяла блискуча ідея, і вона прожогом кинулась у вітальню до тітки, радісно вигукуючи:

— Тітонько! Люба тітонько! У мене чудова ідея! Я ж казала тобі, що коли-небудь у мене неодмінно розвинеться який-небудь талант. То ось він уже є! Нам страшенно поталанило! Ось послухай. Я отримала листа від міс Ветербі, сестри місіс Керю… Пам’ятаєш, я колись пробула у неї цілу зиму в Бостоні? Тепер вона хоче згаяти літо у сільській місцевості. Міс Ветербі написала мені, щоб я дізналась про підходяще місце, де вона могла б зупинитись. Розумієш, вона не хоче селитись у готелі чи пансіоні. Спершу я не знала, що їм порадити. А тепер знаю! Тітонько, здогадайся, що я вигадала!

— Дитино! — вигукнула місіс Чилтон. — Чого ж так торохтіти? Ти доросла дівчина, а не десятилітня дівчинка. Що сталося? Про що ти говориш?

— Про те, де можуть зупинитись місіс Керю з Джемі. Я вже придумала! — весело щебетала Полліанна.

— Та невже? І що з того? Як це мене обходить? — байдуже відказала місіс Чилтон.

— Вони можуть зупинитись у нас! Я готова приймати їх у нас, тітонько!

— Полліанно! — місіс Чилтон з жахом подивилась на неї, враз напружившись і вирівнявши спину.

— Тітонько, тільки не кажи, будь ласка, «ні». Прошу тебе! — благала Полліанна. — Хіба ж ти сама не розумієш? Це щаслива нагода. Нагода, якої ми так чекали! Щастя саме пливе до нас у руки. Адже ми здатні чудово все влаштувати. Місця у нас доволі, а куховарити і займатись господарством я вмію, ти сама знаєш. Тільки тепер це даватиме нам гроші. Я знаю, що місіс Керю щедро заплатить. Вони охоче приїдуть, я впевнена. Їх буде троє, з ними ще секретарка.

— Ні, Полліанно, я не можу! Перетворити цей будинок на пансіон! Родинний будинок Гаррінґтонів на пансіон? Ні, ні, Полліанно, я такого не допущу!

— Це не буде звичайний пансіон. Це буде просто надзвичайний пансіон! До того ж, вони наші друзі. Це все одно, що ми б запросили друзів приїхати до нас у гості. Тільки ці гості ще й платитимуть нам гроші. Таким чином, ми одночасно зароблятимемо гроші, які нам так потрібні! Тітонько, нам же так потрібні гроші!

Тінь приниженої гідності пробігла і без того понурим обличчям Поллі Чилтон. З тихим стогоном вона відкинулась на спинку крісла.

— Дитино, як ти все це влаштуєш? Ти не можеш виконувати всю роботу сама.

— Звісно, ні! — весело підхопила Полліанна (тепер вона відчула твердий ґрунт під ногами. Зрозуміла, що її ідею прийнято). — Але я змогла б готувати для них їжу і дбати про все, що їм потрібно. А щоб упоратися з рештою хатньої роботи, можна було б запросити одну з молодших сестер Ненсі. Місіс Дурджин, так само, як зараз, брала б на себе прання.

— Полліанно, я не дуже добре почуваюсь. Тому я мало чим зможу допомогти.

— Іще чого! Тобі, тітонько, взагалі не треба цим займатись! — гордо заявила Полліанна. — Тьотю, все дуже гарно складається. Це так добре, що навіть повірити важко… Гроші самі пливуть нам у руки!

— Гроші пливуть в руки? Коли б то! Тобі, Полліанно, треба ще чимало зрозуміти в житті. Зокрема те, що курортники нікому не кидають свої гроші в руки, не простеживши, щоб одержати на ці гроші якомога більше послуг. Коли ти підноситимеш, прибиратимеш, пектимеш, варитимеш і зрештою падатимеш з ніг від утоми, коли ти цілковито виснажиш себе, забезпечуючи їх усім — від свіжих яєць і молока — до гарної погоди, ти пригадаєш мої слова.

— Неодмінно пригадаю! — сміялась Полліанна. — Але я не хочу завчасно перейматися цим, а радше напишу місіс Ветербі листа. Щоб, коли сьогодні Джиммі Бін завітає до нас по обіді, можна було попросити його віднести листа на пошту.

Місіс Чилтон занепокоєно засовалась у кріслі.

— Полліанно, будь ласка, називай молодого чоловіка, як належить. Від отого «Бін» мене дрож проймає. Здається, тепер його прізвище Пендлтон…

— Так, це правда, — погодилась Полліанна. — Я дуже часто про це забуваю. І коли називаю його в обличчя Біном, це, безперечно, неподобство. Адже він усиновлений за всіма правилами. Але знаєш, я так розхвилювалася…

Вона не закінчила і пританцьовуючи вибігла з вітальні.

Коли о четвертій прийшов Джиммі, лист був уже написаний. Полліанна, вкрай збуджена, одразу взялась пояснювати гостю, про що йдеться.

— … До того ж, мені страшенно хочеться знову з ними побачитись! — підвела вона підсумок своїм планам. — Я жодного разу, від тієї зими, нікого з них не бачила. Пам’ятаєш, я розповідала тобі про Джемі?

— Так, розповідала…

Відповідь юнака пролунала дещо вимушено.

— Хіба не захопливо, якщо вони зможуть приїхати?

— Я не знаю, чи це буде так захопливо, — ухильно відповів молодик.

– І хіба не чудово, що я маю можливість допомогти тьоті Поллі хоча б тимчасово? Погодься, Джиммі, це ж чудово.

— Мені здається, тобі це буде доволі тяжко, — роздратовано похитав головою Джиммі.

— Так, у якомусь розумінні. Але я рада нагоді заробити, і всі мої думки будуть лише про це. Ось бачиш, Джиммі, — зітхнула вона, — яка я корислива.

Відповіді не було. На якусь хвилину запала тиша. Тоді, трохи несподівано, молодий чоловік запитав:

— Скажи, а скільки зараз років тому Джемі?

Полліанна глянула на нього з усмішкою.

— Так, пригадую… тобі завжди не до вподоби було його ім’я, — у її очах спалахнули лукаві вогники. — Та дарма! Тепер він усиновлений і, гадаю, взяв прізвище Керю. Тож ти можеш його називати просто Керю.

— Це не відповідь на запитання про те, скільки йому років, — сухо нагадав Джиммі.

— Цього, напевне, ніхто не знає точно. Він сам не може сказати, але я думаю, він приблизно твого віку. Цікаво, який він зараз? Я запитала про це у своєму листі.

— Он як? — Джиммі подивився на листа, що тримав у руці, і постукав по ньому пальцем з дещо неприязним виглядом.

Він думав про те, що було б добре десь загубити цього листа, подерти його, кому-небудь віддати, викинути, що завгодно з ним зробити, тільки не відправляти.

Джиммі усвідомлював, що він ревнує і завжди ревнував до цього юнака, чиє ім’я було таке подібне і разом з тим відмінне від його власного. Це не означає, що він