Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

Чогар розгубився:

— Він знає про Вітра? Звідки? Що?

А офіцер встав із-за столу та пройшовся по маленькій кімнаті:

— Думаю, что сволочь! Вас заставляет кровь проливать, а сам обратно за кордон укатит. Что, нет?

Думки у Чогара остаточно переплуталися:

— Знає, про все знає… Звідки? Зрада? Напевне, зрада… Але хто?!

— Что, в Стасове встречались? — насмішкувато та не даючи часу подумати, продовжував питати офіцер.

— Ні, у Меш… — і затнувся. Десь біля серця виникла крижинка, — бовкнув, дурень… Бовкнув зайве!

— Ну, что ж замолчал? Меш… а дальше? Молчишь? Ну и дурак! Гребёнкин, карту района!

Сержант витяг зі столу складену карту.

— Что искать, товарищ лейтенант?

— Посмотри, есть ли в радиусе километров пять-десять от Лодчина село, название которого начинается с «Меш».

— А что тут искать? Мешковичи! Это семь километров на северо-запад от Лодчина.

— Ну? Что молчишь, как там тебя? Гребёнкин, роту Коваля в ружьё! Этого в подвал, приедем — разберёмся.

За двадцять хвилин три полуторки з півсотнею бійців, усі, хто був у розташуванні роти, яка поїхала на облаву в ліс, вирушили у сторону Мешковичів. Дорогою Скворцов постійно підганяв водія:

— Давай, боец, жми! Упустим же… — і кидав оком на годинника. Кожна хвилина наче віддавалась ударом серця, — не успеем, ей-богу, не успеем… Разбегутся, как тараканы, ищи потом! Давай, родимый, давай! Успеем до восьми — вечером зайдёшь за бутылкой!

Вантажівки плигали по бруківці, у кузовах чулася приглушена лайка та скрики, коли машини кидало надто вже сильно, або коли хтось комусь попадав ліктем у бік, чи коліном у поперек. Попри погану дорогу до села домчали швидко, за півгодини. Машини одразу поїхали на різні боки, беручи село в облогу. Скворцов вискочив із кабіни і скомандував:

— К машине!

З кузова горохом посипалися бійці утворюючи ланцюг, який охоплював Мешковичі з одного боку. Десь там, у полі, ще два таких волоки, охоплювали село такою густою сіткою, щоб крізь неї не проскочив би навіть мальок. За двадцять хвилин воно було заблоковане. Скворцов глибоко зітхнув. Хоч бійців було небагато, але все, що можна було зробити, було зроблено, наразі залишалося тільки чекати на кінець операції. Ланцюг з усіх боків наближався до села. Бійці йшли так, щоб кожен бачив сусідів по боках. З гвинтівками напоготові рота вийшла до крайніх хат. Поки нічого підозрілого не відбувалось. За рахунок того, що довжина ланцюга зменшилася, утворився невеличкий загін, який почав суцільні обшуки. Його очолив сам Скворцов. Шукали ретельно, не дуже церемонячись. Вибивали двері, пострілами з гвинтівок перевіряли копиці з сіном, від чого одна загорілася. Від неї загорівся і хлів, але живий ланцюг не переривався. В один льох, де почули підозріле шарудіння, Скворцов не вагаючись жбурнув гранату, але то виявилася кицька, що на свою біду невчасно зібралася пополювати на мишей. Ошелешена вибухом, з божевільними очима та кривавими вухами, кицька вискочила з льоху і кинулася на груди якогось бійця, за мить вчепившись йому в обличчя передніми лапами.

— Ах, ты… — матюкнувся боєць, схопив кицьку за загривок, відірвав від гімнастерки та так буцнув ногою, що полетіла десь у кущі, забувши, мабуть, як нявкати. По обличчю бійця текли тоненькі струмочки крові. Ланцюг ішов за загоном, відрізуючи обшукані обійстя від тих, де обшук ще не відбувся. Ще до початку акції до Скворцова привели переляканих голову сільради та секретарку.

— Будете опознавать жителей села и указывать на чужих. За обман сами знаєте что…

Голова промовчав, а нажахана секретарка ледь стояла на ногах.

***

Першим почув гавкіт Мовчазний. Він не слухав бесіди представника зі станичним, сидів собі в кімнаті біля відчиненого вікна, лише зрідка випалюючи цигарку. Недопалки кидав подалі, у кущі, що росли поруч із хлівом. Наразі Лось, Зуб та Пан Коцький міцно спали на горищі, господарі — у своїй кімнаті, Вітер із охоронцем у своїй. Раптом Мовчазний розплющив очі. Щось його занепокоїло. Він одразу не второпав, що ж саме, але це тривало лише мить. Його розбудив гавкіт собак. Не собаки, яка гавкає на перехожих із-за високого паркану, а саме собак. Він знав цей гавкіт. Усі собаки при облаві гавкають однаково, наче зграя, що заганяє здобич.

— Вітер! Собаки брешуть! Мабуть, облава…

Вітер прокинувся миттю і уважно прислухався.

— Так… Схоже на облаву.

— Будемо прориватися?

— Піднімай тих, хто на горищі!

Мовчазний прожогом кинувся до драбини:

— Хлопці! Лось! Прокидайтесь, облава!

За хвилину всі були в кімнаті. Там вже був і стурбований Буревій. Жінці коротко кинув:

— Прибери хутенько все…

— Схрон є? — запитав Мовчазний.

— Ні, — хитнув головою Буревій.

— Отже мусимо відходити, — сказав Вітер.

— Від собак? — посміхнувся Мовчазний, — ти палиш? — зненацька запитав він у Буревія.

— Та палю потроху, — здивований запитанням відповів Буревій.

— Дай тютюну, спробуємо собак збити зі сліду.

За хвилину він тримав у руці мішечок з тютюном. Пом’яв його долонями, щоб перетворити на порох та сунув у кишеню. За ці кілька хвилин гавкіт собак майже не наблизився.

— Може, і не облава? Чого ж вони не наближаються? Може, просто собаки… — засумнівався Вітер.

— Ні, — твердо заперечив Мовчазний, — вони йдуть з обшуками, тому повільно. А навколо села — кільце. Отже трусять ґрунтовно, сто болячок їм у печінку. Маємо пробиватися!

Вони почали відходити від собачого гавкоту. Городами, садками, один за одним, у повній тиші. Мовчазний час від часу притрушував слід тютюном, так, про всяк випадок. І вже на околиці, коли Вітер майже повірив, що вони врятувалися, побачили бійців із гвинтівками напоготові. Вони кільцем охоплювали село. Мовчазний витяг два пістолети, озброївся і Вітер. Лось, Пан Коцький та Зуб зброї при собі не мали, але одного пістолета зі запасною обоймою дав їм Буревій. Його забрав собі Лось. Ланцюг стояв так, що заскочити його зненацька не виходило. Вітер, наче збирався пірнати у холодну воду, глибоко зітхнув.

— Хоч би вночі… — прошепотів Лось, — а зараз вони нас за кілометр побачать.

— Ліс далеко? — запитав Мовчазний.

— Півгодини бігу… Звідки ж вони взнали? — Зуб задав це запитання, може, вдесяте.

— Та помовчи ти! — цитьнув на нього Лось, — потім розберемось… Ось що… Там, — він вказав пальцем туди, де оточення було щільніше, — починається невеличкий, але довгий яр. Недаремно вони там оточення ущільнили. А по ярку можна добратися до річки. А на тому боці — кущі… А там до лісу рукою подати. Це єдина можливість вирватися з оточення, але маємо бігти!..

— Яром? — засумнівався Мовчазний, — а якщо