Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

— До зброї! — скомандував він.

Бачачи, що жарти скінчилися, хлопці повилазили з куренів.

— Хутко! Речі у мішки, зброю за спину. Відходимо!

І тут вони почули далекий злий гавкіт.

— Собаки… Це погано!

— Мерщій! За мною!

У порівнянні з тим, як вони бігли зараз, їхня ранкова пробіжка здавалася легкою прогулянкою. Хмара вів їх до невеличкого потічка, де хотів збити зі сліду вівчарок. До потічка було недалеко, мабуть, кілометр чи півтора. Гавкіт не віддалявся. Не обтяжені мішками, енкаведисти поволі наздоганяли хлопців. Загін з розгону шубовснув у воду і побіг проти течії. Це мало хоч трохи збити погоню зі сліду, адже бігти донизу було значно зручніше, отже і енкаведисти, як це миттєво зрозумів Хмара, побіжать спочатку туди. Доки розберуться, доки зрозуміють, що до чого, втікачі виграють кілька життєво важливих хвилин. Але сталося не так, як гадалося. Командир переслідувачів, мабуть, виявився більш досвідченим, ніж гадав Хмара. Він просто поділив загін на дві частини, одна побігла догори, інша донизу потічка. Загін Хмари вибіг наверх та сховався за грудою каміння. Поруч дзюркотів потічок, на голубому небі поволі плило кілька пухнастих білих хмаринок, і так не хотілося вмирати… Але позиція була дуже гарна, наче створена для бою.

— Так, хлопці… Друже Вовк, ти за старшого. Біжіть звідси, я їх затримаю.

— Друже командире, як же так? Я нікуди… І взагалі, я ж. Вовченя…

— Сьогодні ти став Вовком. Веди зграю. Це наказ! А накази, як тобі відомо, не обговорюються! Виведи хлопців! Давай, дій… Набоїв мені залиште…

Перший постріл вони почули хвилин за двадцять, коли вже вискочили з потічка. Звідки в них сили брались? Піт заливав очі, ноги гули, заплечні мішки стали такими важкими, що здавалося нема ніякої змоги перти їх далі, а все ж таки бігли, бігли, бігли…

Аж он вже й узлісся, а на узліссі село. Хто його знає, як воно зветься? Збоку від стежки великий став, уздовж берегів густо порослий очеретом.

— Хлопці, мішки та кріси в очерет! Подалі від берега! Не підходьте, не слідіть!

Полетіли в очерет в одну купу мішки, в іншу, в очеретяну прогалину, кріси. За хвилину озброєний загін перетворився на купку хлопців, які вийшли до ставка поваляти дурня. Любко не боявся загубити кріси, місце примітне, на березі велика верба схилила свої віти до самої води, знайде! А речі… Хай енкаведисти ними подавляться!

— Нумо, хлопці, наразі в різні боки! Про кріси не хвилюйтеся, я їх потім заберу, а речі… Дідько з ними! Не збіднієте! Намагайтеся триматися людних місць, там пси не занюхають…

За мить на березі нікого не було.

На кам’яному горбі, в оточенні солдатів, лежав командир Хмара, тобто те, що від нього лишилося. Він лежав обличчям догори. Очі його дивилися в небо, але не бачили ні білих пухнастих хмар, ні травневого лагідного сонечка, ні зосереджених облич солдатів, які уважно розглядали понівечене вибухом гранати тіло. На горб забіг старший лейтенант.

— Ушёл, гад!..

Гонитва за загоном тривала. Спочатку не зовсім зрозуміли, куди попрямував загін, але потім собаки люто гавкаючи потягнули за собою переслідувачів. Невдовзі вийшли на узлісся, а згодом — на околицю великого села. На гавкіт собак з крайньої хати вийшов господар із люлькою в зубах. Випускаючи з рота клуби легкого тютюнового диму, він незворушно спостерігав за бійцями. Собаки тягли погоню кудись убік, до ставу, що принадливо виблискував прохолодною водою. Для стомлених бійців покупатися у ставку — межа мрій, але лейтенант Коваль, а це була саме його рота, навіть і не думав давати їм будь-якого відпочинку.

— Эй, ты…

Селянин повернув голову в бік офіцера.

— Це ви до мене?

— Тут вооруженные бандиты не пробегали?

— Хто, хто? — не одразу зрозумів чоловік.

— Люди с винтовками! Вооружённые!..

— А… З гвинтівками? Ні, не бачив.

Собаки тягнули бійців усе далі й далі, але біля великої верби розгублено заскавчали.

— Они тут в разные стороны разбежались! — здогадався провідник, утримуючи вівчарку на короткому повідку, а та гарчала, ставала дибки, рвалася кудись, пускаючи на землю білу піну слини.

— А что это там, в камышах? — Лейтенант придивився в очерет, — а ну… Кто-нибудь… Пойди, искупайся!

Одразу два бійці кинулися роздягатися і з насолодою шубовснули у воду. Речові мішки були знайдені миттю, важкі від води, вони полетіли на берег, важко гепаючись на зелену прибережну траву. їх уважно оглянули, але нічого цікавого не знайшли, так… Брудна білизна, мокрий хліб, ложки, ото й уся здобич. Оглянути очеретяну прогалину, яка виблискувала чистою водою метрів за двадцять, ніхто не здогадався. І то правда: під лампою завжди темніше… На щастя для втікачів зненацька піднявся вітерець, який дедалі посилювався. Він заважав собакам, які почали втрачати слід. Вітер дедалі дужчав, якось незвично швидко небо вкрили хмари, і вже за півгодини почав накрапувати дощик. На той час бійці безпорадно бігали центром села: з церкви по вулиці сунув натовп. Собаки втратили слід остаточно.

***

Чогара допитував Скворцов. В’язня привезли, коли надворі розвиднилося. Руки його були у кайданах, а ноги зв’язані. Обличчя — один суцільний синець. Відкрили задній борт на полуторці і лише тоді розрізали мотузку на ногах.

— Шустрый больно… — пояснив командир засідки, — бегает, как чемпион СССР!

— Давай ко мне, на допрос…

І ось зараз вони сиділи один напроти одного. Чогар утупився в підлогу і мовчав, клянучи себе, що не послухав Пана Коцького. Залишився би в Мешковичах, спав би зараз на сіні… А Скворцов думав, із чого почати допит.

«Фамилия, имя, отчество, где живёт, пребывал ли под судом и другая формалистика — это понятно. А вот что дальше? Что делал ночью в поле? Откуда шёл? Куда? Зачем? Нет… Эти вопросы он ждет, он к ним готов… Его надо ошарашить! Чтобы он растерялся, подумал, что нам всё известно, а если не всё, то главное… Чтобы он решил купить себе жизнь только за какую-нибудь деталь. А что нам известно? Что где-то на территории района должна пройти встреча представителя из Кракова с оуновским активом. Вот это и надо использовать! Главное — внезапность! А если это не поможет… Что ж… Что-нибудь, да выколотим! Но время! Время упустим, вот в чём дело!»

Скворцов помовчав ще хвилину і врешті почав:

— Ну, где живешь, я спрашивать не буду. Понятное дело, в Лодчине. Завтра тебя опознает либо председатель сельсовета, либо продавец магазина, либо нищий у церкви, поэтому и фамилию твою я тоже спрашивать не буду. По большому счёту мне наплевать, под какой фамилией или кличкой