Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

— Все одно! Наверху перестріляють, мов куріпок! Кругом земля пласка, наче стіл…

— Твоя правда, — погодився Мовчазний, обережно озираючись навкруги. Вони лежали в кущах молодої картоплі на чиємусь городі. Картоплиння було ще дуже коротке і ледь їх скривало. Оточення стояло метрах у п’ятдесяти і будь-який боєць міг їх побачити.

— Бігти далекувато… Може, трохи підповзти?

— Побачать…

— От ускочили в халепу… — знову заскиглив Зуб.

— Усе! Вперед! Стріляти лише за моєю командою! — взяв на себе командування Мовчазний, — Друже Вітер, біжиш за мною, крок у крок, не відставай! Пішли!!!

***

Скворцов копнув двері. За ним зайшли двоє бійців, голова сільради та секретарка. У хаті на них переляканими очима дивилися господар, його жінка та дочка.

— Это кто? — коротко запитав голову Скворцов.

— Савицький, Грицько Савицький, — запопадливо відповів той, — а це його жінка, це донька Ярослава. А де це твої синки?

— У хрещеної…

— Где-где? — насторожився Скворцов.

— У хрещеної, — сказав Грицько, але Скворцов вже відчув, як при цьому питанні господар напружився.

— И что же они там делают? Почему оба сразу? Где их комната? — Скворцов розчахнув двері кімнати, де двадцять хвилин до того спали Вітер з Мовчазним. Одразу було видно, що ліжка цієї ночі не пустували.

— Кто? Кто спал? Где они?!!

Грицько рвонувся до дверей, але одразу був збитий з ніг бійцями. Хтось зопалу буцнув його чоботом по ребрах. Хтось впав на нього і почав в’язати руки за спиною.

— Где они?!! — закричав Скворцов, раптом повернувся до господині і гаркнув прямо їй в обличчя, — где они?!!

— Пішли… Побігли десь… — розгублено пробурмотіла та.

Грицько при цих словах аж застогнав і з ненавистю кинув погляд на голову сільради.

— Сколько их было? Ну?!! Сколько?!! — кричав він жінці прямо в обличчя, не даючи змоги отямитися.

— Христю… — простогнав Грицько, за що одразу отримав чоботом.

— Сколько?!! Ну?!! — Скворцов тицьнув пальцем у бік доньки Савицького, що перелякана стояла біля вікна, — в тюрьму!!! Её в тюрьму! Сейчас же!!!

— Здається, п’ять…

— Пошли куда?!!

— Не бачила… Слово честі, не бачила… Не треба в тюрму… Як можна…

Але Скворцов вже не слухав белькотіння переляканої жінки. Одному з бійців скомандував:

— Охраняешь. Этому — связать руки и ноги — він кивнув головою у бік Савицького, який лежав на підлозі і з жахом спостерігав, як офіцер розколює його жінку, розуміючи, що та зі страху вже наговорила років на двадцять таборів. У його грудях росла ненависть, але не на жінку. Хіба його Христя винувата у всьому тому, що зараз відбувалося?

«Ні… Москалі, які сюди прийшли, хоча ніхто їх не кликав, та голова сільради. Хто його за язика тягнув? Яке твоє свиняче діло, де мої сини? Ну, начувайся…»

Офіцер уже вискочив з хати, виводячи за собою бійців. — Грицю… Що ж то буде?.. — простогнала жінка.

***

Наче з-під землі, на городі з’явилося чотири чоловічих постаті. Вони мовчки побігли прямо на бійців, які стояли в оточенні. Спочатку ніхто нічого не второпав. Збивало з пантелику те, що чоловіки бігли мовчки. Так тривало кілька секунд. Цього часу вистачило, щоб четвірка пробігла половину шляху, чого і добивався Мовчазний. Стріляти з пістолета на відстані п’ятдесяти метрів, намагаючись у когось поцілити — справа марна. Набоїв було обмаль, та й перезарядити зброю не було б часу. Тому треба максимально зблизитися з ворогом, а вже потім пробивати собі шлях за допомогою вогню. Біжучи з усіх сил, Мовчазний не випускав з поля зору бійців, і, як побачив, що ті оговталися від несподіванки й почали піднімати гвинтівки, зробив кілька пострілів навмання. В когось він таки влучив, бо боєць, котрий стояв на їх шляху, раптом заточився і впав. У той же час оточення відкрило вогонь у відповідь. Гвинтівка — це не пістолет, із гвинтівки поцілити з п’ятдесяти метрів дуже просто, але і втікачі вже були поруч з ярком. Мовчазний не добіг до мети усього лише кілька метрів. Він упав долілиць, один пістолет вилетів з мертвої руки та проїхав майже метр по ранковій траві, ще вкритій краплями роси. Рясна роса — на добру погоду, але Мовчазному це було вже байдуже… Другий пістолет так і залишився у його руці, притиснутий до землі важким нерухомим тілом.

Пан Коцький на бігу підхопив пістолет та пірнув у яр. Поруч застогнав Вітер. Куля влучила йому в ногу, і він впав на коліна. Лося поцілили у спину, мабуть, у хребет. Він тільки кліпав очима, але не міг ні говорити, ні рухатися.

— Коцький, запам’ятай… У Тернополі… Обласний відділ народної освіти… Інспектор Холодюк. Пароль: є гарні книжки. Може, відділ придбає? — Вітер застогнав, мабуть куля зачепила або й розтрощила кістку, — відгук: ми книжки купуємо лише в крамницях. Зрозумів? Перекажеш усе, про що балакали у Буревія. І розвідка… Не забувай… Давай пістолет та тікай… Я вже своє, здається, відбігав…

Все це було сказано швидко, шепотом. Двічі під час цієї розмови Вітер прицілювався та стріляв у енкаведистів, які намагалися прорватися до яру.

— Тікай, кажу! — гримнув він, бачачи, що Пан Коцький вагається.

Нарешті той поклав поруч із Вітром пістолет:

— Прощавай, друже…

Зуб далеко випередив пічника, шубовснув у воду, перейшов вбрід річку і вже ледь не дістався кущів. Але його вбили з третього пострілу. Пічник через річку не побіг, а прикриваючись невисоким берегом, пригнувшись кинувся убік. Ззаду забахкали постріли: почав відстрілюватися Вітер. Це зривало недовго, кілька хвилин, але ці хвилини врятували життя станичному зі Стасова. По самому краєчку води, щоб собаки не взяли сліду, він встиг відбігти метрів за сто, за поворот річки, і вже там, переплигуючи по камінцях, перебіг на інший берег і зник у кущах.

***

Юродивий сидів біля церкви та просив милостині. Ніхто не здивувався. Ну, з’явився в селі божевільний… Посидить собі, та й далі кудись піде… Юродивий, молодий хлопчина, у забрудненому одязі, з давно нечесаним скуйовдженим волоссям, руки трясуться, мов у лихоманці, і дивиться жалісно-жалісно…

— Хлібця би, братчики… Хлібця… Гей, москалику, дай хлібця…

— Отцепись! В толпе высматривайте! В церковь все в чистом ходят… Давай в толпу! Вон идёт!!! Держи!..

Розпихаючи парафіян у натовп кинулися три бійці. Один за щось перечепився та впав. Якийсь юнак не став чекати, поки його схоплять, і дременув у чиєсь подвір’я, звідти городами… За ним погналися… Почалася метушня.

— Хлібця би… — тягнув юродивий.

За півгодини все заспокоїлось. Спіймали трьох, пов’язали руки, побили так, що їм аж очі позапливали кров’ю, покидали у вантажівки та поїхали собі.

— Хлібця би… — юродивий припинив канючити, уважно оглянув майдан, чи