Читати книгу - "Спецназ"

комуністичний уряд «Народної Фінляндії». Тридцять років по тому, радянські маршали писали, що це зовсім не так: Радянський Союз просто оборонявся. Війна проти Фінляндії, яка почалася з «відбиття Фінської агресії» (Маршал К.А.Мерецков "На службі народові", 1968), і навіть як «здійснення плану по захисту наших кордонів» (Маршал А.М.Василевский "Справа всього життя", 1968).

Радянський Союз завжди винен: він тільки відбиває віроломних агресорів. На чужій території.

Основний спосіб доставки головних сил спецназу в тил ворога після початку війни - це викидання їх на парашутах. Протягом своєї дворічної служби кожен спецназівський солдат здійснює тридцять п'ять-сорок стрибків з парашутом. Професіонали й офіцери спецназу мають набагато більший досвід парашутних стрибків: деякі мають тисячі стрибків на своєму рахунку.

Парашут не є зброєю або способом транспортування. Він просто діє як фільтр, через який пройдуть безстрашні солдати, а боягузливі - ні. Радянський уряд витрачає величезні суми на розвиток парашутного спорту. Він є основною базою, з якої створюються повітряно-десантні війська і спецназ. 1 січня 1985 року Міжнародна авіаційна федерація зафіксувала шістдесят три світові рекорди у стрибках з парашутом, з яких сорок вісім встановлені радянськими спортсменами (тобто Радянською Армією). Радянський військовий спортсмен Юрій Баранов був першою у світі людиною, яка вчинила більше 13 000 стрибків. Серед радянських жінок чемпіон за кількістю стрибків - Олександра Швачко - вона зробила 8200 стрибків. Парашутний психоз триває.

У мирний час військово-транспортні літаки використовуються для здійснення парашутних викидань. Але робиться це більше для того, щоб не допускати поширення самого факту існування спецназу. У воєнний час військові транспортувальники будуть використовуватися для викидання груп спецназу тільки у виняткових випадках. Для цього існує дві причини. По-перше, весь флот військово-транспортних літаків буде задіяний для перекидання повітряно-десантних військ (ВДВ), яких величезна кількість. Крім того, військова авіація буде змушена виконувати інші важкі завдання, такі як перекидання військ всередині країни з бездіяльних, менш важливих секторів, в області, де відбувається основна боротьба. По-друге, більшість військових транспортників є величезними літаками, створеними для перевезення людей і озброєнь у великих масштабах, які не підходять для цілей спецназу. Спецназ потребує невеликих літаків, які є невеликими цілями і перевозять не більше двадцяти - тридцяти осіб. Вони також повинні бути здатними літати дуже низько, не створюючи багато шуму. У деяких випадках потрібні навіть менші літаки, що беруть вісім - десять, або ще менше - три - чотири парашутисти.

Проте, офіційна назва «цивільна авіація», що є джерелом більшості транспортних засобів для спецназу у воєнний час, є у своїй основі неправильною. Міністр цивільної авіації носить, цілком офіційно, звання головного маршала Військово-Повітряних Сил. Його заступники носять звання генералів. Весь льотний персонал «Аерофлоту» має звання офіцерів резерву. У разі війни «Аерофлот» просто змішається з Радянськими Військово-Повітряними Силами, а офіцери резерву стануть офіцерами регулярної армії з тими ж званнями.

Є більш, ніж достатньо невеликих літаків для транспортування і забезпечення підрозділів спецназу. Кращими з них є «Як-42» і «Як-40», дуже маневрені, надійні, малошумні літаки, здатні літати на дуже низьких висотах. Вони мають одну дуже важливу конструкційну особливість - завантаження і вивантаження пасажирів відбувається через люк у задній частині днища літака. При необхідності кришка люка може бути відкрита, даючи вихід парашутистам, як і у військово-транспортному літаку, що дозволяє викидати їх абсолютно безпечно. Іншим літаком, який має важливі особливості для спецназу, є "Ан-72" - точна копія американського "YC-14", креслення якого були вкрадені шпигунами ГРУ.

Але як можуть парашутисти спецназу використовувати звичайний цивільний реактивний літак, з пасажирським входом та виходом через бічні двері? Двері не можуть бути відкриті в польоті. А якщо їм зробити відкривання всередину, замість відкривання назовні, то це буде дуже небезпечно для покидання літака парашутистом, оскільки потік повітря може притиснути людину спиною до боку літака. Його може вбити або від удару, яким його відкине назад до літака, або внаслідок перешкод відкриттю парашута.

Проблема вирішена за допомогою дуже простого пристосування. Двері зроблені з відкриттям всередину, а широка труба, зроблена з міцного, гнучкого синтетичного матеріалу дозволяє вибиратися назовні. Вибираючись з дверей, парашутист виявляється в подобі триметрового коридору, по якому він ковзає вниз, так що вийшовши з літака, він виявляється дещо нижче і збоку від фюзеляжу.

Варіації цього пристрою були вперше використані на військово-транспортних літаках «Іл-76». Важке обладнання повітряно-десантних військ було скинуто через величезних хвостовий люк, тоді як в той же самий час люди покидали літак через гнучкі «рукави» збоку. Захід не надав значення цьому простому і дуже розумному винаходу. Його важливість полягає не тільки в тому, що час викидання радянських парашутистів з військово-транспортних літаків значно зменшується, одночасно з тим, що кожне викидання безпечніше і краще концентроване при посадці. Це означає ще, що практично будь-реактивний цивільний літак може тепер бути використаним для викидання повітряно-десантних військ.

Викидання підрозділів спецназу може виконуватися в будь-який час дня і ночі. Будь-який час має свої переваги і свої недоліки. Ніч - союзник солдата спецназу, коли поява групи спецназу в тилу ворога може взагалі залишитися непоміченою. Навіть якщо противник знає про висадку групи спецназу, то вночі завжди нелегко організувати повноцінний пошук, особливо коли місце висадки невідоме, а іноді й недоступне, якщо є ліси, пагорби або гори з кількома дорогами і без наявності військ у даній точці.

Зрозуміло, що вдень менше нещасних випадків при приземленні, але приземлення буде помічене. Добре продумане приземлення вдень може іноді застосовуватися з тієї простої причини, що противник не очікує такого нахабства в цей час доби.

У багатьох випадках викидання буде здійснене рано вранці, поки ще світять зірки і не зійшло сонце. Це дуже добрий час, якщо знадобиться викидання великої кількості солдатів, які, як передбачається, відразу ж вступлять у бій і виконають завдання шляхом по-справжньому раптової атаки. В цьому випадку вище командування зробить все можливе, щоб бути впевненим, що ці групи мають якомога більше денного часу для активних дій у перший, найбільш важливий день їх місії.

Але улюбленим часом викидання для кожного солдата спецназу є захід. Політ розрахований так, що викидання парашутистів виконується в останні хвилини перед настанням темряви. Приземлення відбувається в сутінках, коли світла ще досить для того, щоб уникнути приземлення на шпиль церкви або на телеграфний стовп. Через півгодини згусла темрява сховає людей і в них буде ціла ніч попереду, щоб покинути зону приземлення і замести сліди.

На своїй території спецназ має стандартну військову структуру: відділення, взвод, рота, батальйон, бригада; або відділення, взвод, рота, полк (Див. Додаток про точну організацію спецназу