Читати книгу - "Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар"

вгорі стає скаргою, бо Діана або Дженніфер знає, що вже не може скористатися своїми великими шовковистими ножицями, які ідуть слідами Абеляра в духовній і (або) в матеріальній площинах Ередіа, що перебуває тепер наполовину впритул і наполовину над, повзе довгим поцілунком від вуст аж до животика, де досліджує пупець, що легенько відгонить збіжжям і тальком, і знову повертається до грудей, які ніколи не припиняли чекати його під час цих наступів і відступів, маршів і контрмаршів, а вільною рукою приступає до роздягання власної особи, ще не претендуючи на цій стадії на Адамів стан, бо така претензія в перфекціоністів призводила до поразки в майже виграних битвах, тільки штани до колін і труси, якщо можна і якщо справді потрібно, це важлива мить, бо все обличчя та увагу Діани треба огорнути поцілунками та руками і навіть власним волоссям, яке завжди допомагає, бо провокує той вигин сідниць, що є останнім «ні», в якому вже вчувається «так», відчайдушна спроба визволити стегна від пута, яке на них, а тим часом пальці Ередіа пробігають по електризованому руну і заходять у тісний, потаємний простір, де Діана відчуває, що вже надто пізно і не може розвести стегон, стогне, щоб Ередіа визволив її, вона й далі повторює «ні», бо не може сказати щось інше, проте чекає того, що виконає другий поривний рух, відбувається нове блискавичне опускання трусиків, які повинні проминути Сциллу й Харибду колін, де вони завжди схильні затримуватися, і опуститися ще нижче, бажано до кісточок і стоп як останній застережний захід, майже завжди непотрібний, бо вже важко здіймаються груди й піднялася температура, яка сповіщає все, вигнута дуга опадає до горизонталі, обличчя занурилось профілем у подушку, ридання, в якому зосереджується вся покірливість королівства, і тоді краще остаточно скинути трусики, допомагаючи собі ногою, визволити ув’язнену альбертину, а коли ноги почуються вільними, вже вся вага тіла Ередіа покриває територію, що бурмоче й ворушиться, бо ні, бо я не хочу, бо ти негідник, ти душиш мене, але вже відбувається Дарвінове повернення, м’яка, оксамитова регресія до стадії жабки, мало-помалу розводяться стегна, піднімаються коліна, хоча ніхто про те не просив, неприступний простір пропонує пухнастий ключ, Ередіа, мов Архімед, знає, що йому потрібна тільки точка опори, і вмощує коліна в утворений проміжок, а його пальці піднімаються до вуст, щоб узяти слини, яка цього вечора є перепусткою до печери, шифром секретного коду, Діана, та простерта й зарюмана жабка, стогне, а сиракузець знову знає, що може отак зворухнути світ, що все починає крутитися, підніматися, плисти й занурюватися з усіма своїми фізичними і хімічними властивостями в барвистий потік за заплющеними очима, серед бурмотіння і кіс. Почувши про задовільний результат, Фортунато вирішив, що настала мить прощатися, і підвівся одразу після надмірних welcomes[93] і побажань щастя на французькій землі, не забувши нагадати Патрісіо, що ніщо не було б для нього більшою насолодою за змогу зустрітися з ним і поговорити про південноамериканські проблеми, це бажання Патрісіо сприйняв, як і слід, аякже, тільки цього й бракує.

— Ну, що скажеш? — запитав Ґомес. — Ця мандрівна мурашка пристала до тебе в літаку?

— Дай мені трохи відітхнути після моєї вистави, — попросив Ередіа, що, до речі, виконав свій номер з очевидною насолодою, не часто йому траплялася нагода пояснювати аж до останнього пункту. — Кінець кінцем вони більші ідіоти, ніж здавалося, таж вони могли передбачити, що я вже не пуцьвірінок і теж маю свою інформацію. Ти пригадуєш Руя Мораеса, що одного разу прилетів до Буенос-Айреса з повною валізою пістолетів? Він був у Лондоні, де виконував якусь роботу для Ламарка, й розповів мені мимохідь про деякі певні дані, які дуже сподобаються Маркосу. Мандрівна мурашка спробувала подати себе на одній дружній вечірці, такі людці, як ти знаєш, тиняються всюди, і Руй показав мені його поміж чаркою джину і задом однієї негритоски, на ту вечірку зібралося так багато людей, що годі було щось роздивитися, але я все-таки помітив отой його гачкуватий єгипетський ніс. Задля більшої безпеки я пішов ще до можливої презентації, але, як бачиш, сьогодні пополудні я натрапляю на нього в літаку, він сідає поряд зі мною і починає, мовляв, вибачте, але мені здається, ніби ви теж бразилець, і таке інше. Мене трохи непокоїла думка, що, можливо, мене прийде зустрічати Маркос, тож, уявляєш собі, я анітрохи не зрадів, побачивши вас обох, але, на щастя, ви не такі бовдурі, як здавалося.

— Їдьмо одразу до Маркоса, — мовив Патрісіо. — Ти вже чув про події в Ла-Калері, ми хотіли розповісти тобі, але мандрівна мурашка завжди послужлива й випередила нас, сучий син і сам сука.

— Слухай, не забувай про пильність, — застеріг Ередіа. — Хай там як, цей тип пішов, не знаючи, що йому й думати. На кожного Фортунато є свій Монтрезор[94].

Він сказав це передусім для себе, бо ані Ґомес, ані Патрісіо не вирізнялися начитаністю, і за доказ тут правлять їхні очі, вирячені на нього, мов на гліптодонта[95], після чого за валізи і гоп, але попередньо оглянули обрій, уже абсолютно чистий від мурах, ковзнувши очима від крилатих здобутків технічного прогресу до дверей, які відчинялись і зачинялися, тільки-но поблизу опинялися люди.