Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Чизвелл не надто зрадів раптовій появі колеги, і — зважаючи на те, що її чоловік його шантажує — Робін це не здивувало. Делла, однак, нітрохи не нітилася.
— Я подумала, що ми можемо разом проїхатися до Гринвіча в моїй машині,— запропонувала вона Чизвеллу, а світло-жовта лабрадорка акуратно понюхав спідницю Робін.— Матимемо нагоду обговорити плани на дванадцяте. Що це ти робиш, Ґвінн? — спитала вона, відчувши, що лабрадорка тягне.
— Вона мене нюхає,— знервовано мовила Робін, гладячи собаку.
— Це моя хрещениця, е-е...
— Венеція,— підказала Робін, бо Чизвелл явно не міг пригадати її ім’я.
— Як ся маєте? — простягнула руку Делла.— Приїхали в гості до Джаспера?
— Ні, проходжу стажування в його приймальні для виборців,— відповіла Робін, потискаючи теплу руку, унизану каблучками, а Чизвелл відійшов глянути документ, який тримав нетерплячий молодик у костюмі.
— Венеція,— повторила Делла. ЇЇ обличчя було й досі розвернуте до Робін. Приємних рис, напівприхованих темними окулярами, торкнулася гримаса.— А як ваше прізвище?
— Галл,— сказала Робін.
Вона відчула абсурдний спалах паніки — ніби Делла її зараз викриє. Занурений у документ, який йому піднесли, Чизвелл відійшов, покинувши Робін (принаймні так їй здалося) на милість Делли.
— Ви фехтувальниця,— мовила Делла.
— Прошу? — перепитала Робін, знов збентежившись; це що, метафора? Деякі з молодих людей біля космічної кава-машини розвернулися й дослухалися з виразом ввічливої цікавості на обличчях.
— Так,— сказала Делла.— Так, я вас пам’ятаю. Ви були у збірній Англії разом з Фредді.
її дружнє обличчя стало жорстким. Чизвелл, опершись на стіл, щось креслив у документі.
— Та ні, я зроду не фехтувала,— зовсім розгубилася Робін. Зі слова «команда» вона зрозуміла, що йдеться про справжнє фехтування, що це не метафора.
— Ви точно фехтували,— твердо заявила Делла.— Я вас пам’ятаю. Джасперова хрещениця, в одній команді з Фредді.
Цей вияв зверхності й цілковитої самовпевненості бентежив. Робін відчула, що не має сили заперечувати, адже тепер до них дослухалися люди. Натомість вона просто мовила:
— Що ж, рада познайомитися.
І пішла.
— Ви хочете сказати — відновити знайомство,— різко мовила Делла, але Робін не відповіла.
16
...чоловік з таким брудним послужним списком, як у нього! (...) І такий чоловік виставляє себе керманичем людей! Ще й успішно!
Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»
Чотири з половиною години за кермом — і в Манчестері Страйк вилізав з «БМВ» геть не граційно. Він трохи постояв на Бертон-стріт, приємній широкій вулиці з крамницями й житловими будинками, спираючись на машину і розминаючи ногу та спину, й дуже тішився з того, що знайшов собі паркомісце зовсім неподалік салону «Sтиль». Яскрава рожева вітрина між кав’ярнею і супермаркетом «Теско» вирізнялася світлинами нерадісних моделей з волоссям неприродних кольорів.
Чорно-білою кахляною підлогою і рожевими стінами салон нагадав Страйкові Лорелеїну спальню. Інтер’єр тут був модний, але заклад явно не обслуговував молодих чи надто сміливих клієнтів. Наразі клієнток було двоє — одна, огрядна жінка шістдесятьох років, читала перед дзеркалом журнал з домогосподарства. Її волосся було густо перекладене фольгою. Страйк подумки побився сам із собою об заклад, що Дон — це ота худа пергідролева білявка, яка стоїть до нього спиною і бадьоро теревенить з літньою пані, завиваючи її синє волосся.
— Я записувався до Дон,— повідомив Страйк молодій адміністраторці. Та аж здивувалася, побачивши в цьому царстві парфумованого аміаку особу чоловічої статі, ще й з такими габаритами. Почувши своє ім’я, пергідролева білявка озирнулася. Вона мала грубу, сильно пігментовану шкіру відданої шанувальниці солярію.
— Зажди хвильку, здорованю,— усміхнулася вона. Страйк сів на лаву під вікном.
За п’ять хвилин Дон повела його до м’якого рожевого крісла в дальній частині салону.
— Які побажання? — спитала вона, жестом запрошуючи Страйка сідати.
— Я не стригтися приїхав,— відповів той, лишившись стояти.— Радо заплачу за стрижку, бо не хочу марнувати ваш час, але,— він дістав з кишені візитівку і водійські права,— мене звати Корморан Страйк. Я — приватний детектив і сподівався поговорити про вашого колишнього чоловіка, Джиммі Найта.
Дон це спершу ніби ошелешило, а потім привело в захват.
— Страйк? — роззявила рота вона.— Це ти отой, що впіймав того Різника?
— Це я.
— Господи Ісусе, а Джиммі що накоїв?
— Та нічого такого,— легковажним тоном відповів Страйк.— Просто збираю про нього інформацію.
Дон йому, звісно, не повірила. Страйк підозрював, що обличчя в неї наколоте філерами, бо чоло над ретельно намальованими бровами було неприродно гладеньке й лискуче. Тільки жилава шия зраджувала її справжній вік.
— Те все в минулому. Давно вже в минулому. Я про Джиммі навіть не говорю. Як з очей, так і з думки, як ото кажуть.
Проте вона випромінювала цікавість і збудження, ніби жар. Фоном торохтів другий канал радіо. Дон озирнулася на двох жінок перед дзеркалами.
— Сіян! — гукнула вона, й адміністраторка підскочила і глянула на неї.— Любонько, зніми фольгу і наглянь за хімією, добре? — вона завагалася, не відпускаючи картку Страйка.— Не знаю, чи слід мені це робити,— мовила вона, явно бажаючи, щоб її повмовляли.
— Тільки трохи інформації,— запевнив Страйк.— Жодних зобов’язань.
За п’ять хвилин Дон уже пригощала його кавою з молоком у крихітній кімнаті для персоналу в глибині салону. У флуоресцентному світлі зі стелі вона здавалася трохи змореною, та все ж вигляд мала достатньо привабливий, щоб стало ясно, чим Джиммі зацікавила жінка, старша за нього на тринадцять років.
— ...так, на демонстрації проти ядерної зброї. Я ходила з подружкою, Венді, вона дуже по цих справах. Вегетаріанка,— додала вона, ногою причиняючи двері й видобуваючи пачку «Силк-Кату».— Ну, ви знаєте цей типаж.
— У мене свої,— відповів Страйк, коли Дон простягнула цигарки йому. Він підпалив цигарку їй, тоді — свою, марки «Бенсон-енд-Геджес». Дим випустили водночас. Дон схрестила ноги, розвернувшись у його бік, і просторікувала далі.
— ...так, і Джиммі там виголошував промову. Зброя, скільки можна зекономити, спрямувати на охорону здоров’я і все таке, нащо воно взагалі потрібно... говорити він уміє, самі знаєте,— додала Дон.
— Так, уміє,— погодився Страйк.— Я його чув.
— Ну, я й повелася на нього. Проковтнула
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Убивчий білий, Джоан Роулінг», після закриття браузера.
