Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

Вона лише всміхнулась.

— Не соромся, пригощайся. 

І я відкусив шматочок ще теплого пиріжка. Почувся не менш апетитний хрумкіт шкоринки, від чого я аж завмер. Неймовірний смак, який нічим не вступав аромату. Мама іноді теж пекла пиріжки з яблуками та корицею, якщо вдавалося десь знайти її. При цій думці мої брови зовсім трохи здригнулися, зсунувшись до перенісся.

— Останній раз я пекла їх дуже давно, — всміхнулась Ольга. — Мабуть, років двадцять чи тридцять назад… Американським військовим, коли нашу країну приєднали до їхньої…

— Але чому спекли їх тепер? Звідки ви знали, що я люблю саме з такою начинкою? — відкусив ще шматочок і запив його чаєм.

— А хто ж не любить пиріжків з яблуками та корицею?

Знову старенька загадково всміхнулась, і собі відпила кілька ковтків, тримаючи чашку в худих руках, так само зморшкуватих. Очей від мене не відводила, але я також вдивлявся до неї, перебираючи низкою запитань, які б хотілося їй задати.

— Чому вони так вчинили? — все ж запитав я, доївши перший пиріжок.

— Якщо ти про тих, через кого життя на землі скоротилося, то цього ніхто не знає напевне, — видихнула Ольга. — А якщо ти про приєднання наших земель, то це краще, аніж взагалі зникнути з мапи, як інші. Довгий час після війни ми існували у невизначеності… але наші вороги завжди марили знищенням нашого народу, Дем’яне. Навіть після того, як наша країна знищила ту ракову пухлину… її метастази вже були по всьому світові. Тоді не стало лише кровожерливої держави, але ті фанатики, як і їхні послідовники, не зникли. На жаль… — жінка подивилася на свої руки, і тільки тепер я звернув увагу наскільки охайними були нігті на тонких пальцях. — Коли після всього нам знову загрожувала небезпека, високі люди дійшли висновку, що просто підпорядковуватися Конгресу ми більше не могли. Так, знову наш народ повстав… Але лише згодом ми зрозуміли, що увійти до складу Сполучених Штатів — було нашим порятунком. 

Ольга замовкла і подивилася у вікно. Навіть здалося, що зітхнула. 

— Я досі пам’ятаю блакитне небо над Майданом Незалежності. Як майорів наш стяг над Дніпром, рвучись у височінь… Досі в мені живуть спогади моїх батьків… — підборіддя жінки декілька разів здригнулося. Здалось, що ось-ось і заплаче. Я поклав пиріжок на стіл, і накрив її зморшкуваті й бліді руки своєю долонею. Ольга спершу не подивилась на мене, але ковзнула великим пальцем по моїй руці. І лише за мить глянула на мене глибоким поглядом, який бачив ледь не все з того, про що я мріяв дізнатись. — Все що відбувається — завжди має сенс, Дем’яне. В тебе гарне ім’я.

— Дякую, мем. Ваше також. Досить незвичне для нашого часу, — стримано всміхнувся до неї.

— Моя мама назвала так на честь княгині. Вона берегла нашу історію, але боялась, що з часом нові покоління забудуть про те, хто ми є та звідки ми…

— А мене… — почав було я, але спинився, згадавши про свою маму, яку потрібно було рятувати. — А мене просто назвали. Мабуть…

— Ім’я, дане новонародженому, має велике значення. Тому будь певен, що і твоє дано тобі не просто так.

— Перепрошую, мем, за мою неввічливість, але як ви змогли прожити так довго? — все ж запитав я, на що Ольга навіть не здивувалась. Скоріш чекала цього запитання.

Зробила кілька ковтків чаю, який вже встиг охолонути, і всміхнулась.

— А тебе хіба не шукатимуть?

І я враз поглянув на годинник. Халепа, я дійсно геть забув про ще одне доставляння. Засунув до рота залишок пиріжка й квапливо намагався пережувати його, аби подякувати жінці. Підвівшись, поквапився прибрати чашку зі столу, як вчила мама, на що Ольга лише всміхалась.

— Дякую, мем, за смачні пиріжки та нашу розмову. Вибачте, якщо я забрав ваш час…

— Тобі дякую, Дем’яне, — сказала вона підвівшись. Потім підійшла до навісної шафки біля вікна і дістала звідки паперовий пакет, в який помістила пиріжки, що залишились на тарілці. Протягнула його мені. — Тримай.

— О, ні, що ви! Це зайве!

— Зовсім ні, ти їх любиш, то чому б не посмакувати ввечері за чашечкою чаю? — вона лагідно всміхнулась, таки вклавши пакунок до моїх рук. — До того ж щось мені підказує, що ми ще зустрінемось.

Чомусь навіть промайнула думка, що було б не погано, адже запитань я мав достатньо. І хто ж дасть мені кращу відповідь, ніж справжня довгожителька?

Коли я йшов з кухні, то помітив ще одну кімнату, але двері в яку були зачинені. Втім, зупинятися не став і попрямував до дверей, ще раз подякувавши Ользі. Чесно кажучи, враження були відмінними, хоча побачені малюнки досі були перед очима. Кожна промальована картина тих подій вражала і лякала одночасно. Але дорогою я все ж, зауважив одну цікаву деталь, на яку не одразу звернув увагу. На останній стіні залишалося трохи вільного місця, яке Ольга не замальовувала… Чи могло бути таке, що вона чогось чекала? 

До наступного адресата я дістався ледь не через усе місто. Знову. Але тішило, що не було дощу. Тому повертався я додому досить в непоганому настрої, налаштувавшись на зустріч із Канцлером. Звісно, мало не забув про ще одну важливу зустріч, але про це мені красномовно нагадали дорогою. Знайоме авто злегка перегородило мені шлях, а з прочиненого віконця показалась Романова задоволена мармиза.