Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

Я, чесно кажучи, навіть розгубився.

— Ем… Поставте, будь ласка, ваш підпис ось тут, — і протягнув до неї планшет.

Старенька прицмокнула й відмітилася на дисплеї своїм підписом. Досить гарний почерк, враховуючи те, що писала вона одним пальцем. Та щойно вона прийняла з моїх рук пакування, набурмосилася і вхопила мою долоню, смикнувши мене на себе. Наші обличчя опинилися досить близько, що я аж чітко бачив візерунок на її блакитних райдужках. Навіть відчув із помешкання аромат яблук з корицею… 

— Ніколи не довіряй словам, синку… — промовила вона в пів голосу. 

— Чому ви так кажете? — прошепотів я.

— Бо там де влада, там завжди буде підступ, приправлений словами, але без справ… — і жінка запнулась, відпустивши мою руку.

Чомусь, немов налякана тварина, подався до сходів, але потім спинився, відчуваючи її погляд на собі. Все ж розвернувся та запитав:

— Скільки вам років, мем?

Знаю, про таке не запитують, але вже дуже вперто воно вертілося на моєму язиці…

— 82. 

Я розгублено мотнув головою. Так, бо важко було повірити в таке. Повільно підійшов до старенької, не відводячи від неї очей. Та й вона від мене, немов пропалювала наскрізь.

— Ви… Народилися до всіх тих подій у минулому… Що тоді сталося, мем?

Але жінка зі співчуттям ледь мотнула головою, і вже дивилась на мене з якимсь жалем.

— Нічого доброго, дитино, — промовила вона та увійшла у квартиру, але двері не зачинила за собою.

Звісно, я був би не я, якби не пішов за нею. Та й вона вочевидь чекала саме цього. Невпевнено пройшов коридором, стіни якого були розписані візерунками. Чомусь потягнувся рукою до червоно-чорного розпису. Під пальцями відчувався кожен мазок, який наносили вручну, дбайливо. Я б навіть сказав, що з любов’ю. Коли я увійшов до просторої кімнати — зупинився. Хвиля відчаю ринула моїм тілом, спинившись болючим клубком у грудях. З меблів у кімнаті були хіба що великий дерев’яний обідній стіл з різьбленими ніжками, навколо нього шість стільців, обтягнутих тканиною кольору оливи, а трохи далі стояв диван з такою ж оббивкою і такими ж дерев’яними вставками. А ще на дивані лежало чотири подушки з подібними орнаментами. І більше нічого тут не було. Розумів, що ніщо не повинно було загороджувати жодну деталь на стінах. Майже кожен сантиметр був замальований подібними до попередніх візерунками, але тепер вони утворювали собою різноманітні рамки, в яких перед моїми очима оживали комікси… минулого. Кожен малюнок супроводжувався певним роком, подекуди з конкретною датою. Дивовижна послідовність і деталізація ілюстрацій починалася з 2036 року…

Я здивовано повернув голову до старенької.

— Вам було лише десять… — констатував я, на що літня пані сумно всміхнулась.

Деякий час вона не заважала мені роздивлятися свій шедевр. Майже на кожному малюнку був присутнім жовто-блакитний стяг, який із часом втрачав свою ошатність, вкриваючись плямами та дірками на своєму полотні. Картини охоплювали майже всі ті часи: завершення війни з загарбниками; смертельна хвиля, що запустила механізм винищення; вбивство президента, яка сколихнула чи не весь світ; хмара, яка насправді нас рятувала; справжня третя світова, після якої багато країн зникли з мапи світу, а наша країна разом з багатьма іншими, аби не зникнути, практично стали колоніями… Втім, подекуди на обличчях людей були помітні посмішки. У світлі всього це здавалося дивним, але кроки позаду відвернули мою увагу, а слідом і голос:

— Все що відбувається — завжди має сенс. Навіть коли в якусь конкретну мить здається, що гірше не могло й бути… — кожне її слово ніби було розраховано саме на мене. — Минуле нас вчить, дитино…

Але я не погоджуючись мотнув головою.

— Не вчить… — прошепотів я. — Інакше зараз ми б не мусили виживати.

— Минуле нас вчить змінювати майбутнє, — продовжила свою думку жінка. — Просто іноді люди вважають, що досягли вершини знань і все роблять правильно. Будеш чай? — раптово запитала вона, всміхнувшись. — Я саме спекла пиріжки з яблуками та корицею.

Чесно кажучи, в мене враз аж слинки потекли, але якось вагався погодитись. Та побачивши мою нерішучість, старенька ширше всміхнулась, від чого її зморшки стали ще виразнішими. Пройшла повз мене і граційно попрямувала до кухні. Навіть там меблі були розмальовані візерунками, тільки тут переважали жовто-блакитні кольори, що перепліталися зі звичними червоними та чорними. Спинки стільців біля столу були застелені ідеально випрасуваними чохлами з такими ж візерунками… Я й по однім з них провів пальцями.  

— Дуже давно я їх вишивала…

Я винувато забрав руку від цієї краси, на що жіночка всміхнулась й увімкнула машину, яка майже миттєво приготувала дві чашки чаю. Доки я взяв обидві чашки, жінка поклала на стіл скляну тарілку з пиріжками.

— Як тебе звати, синку? — запитала вона, сівши переді мною на стілець. 

— Дем’ян, мем.

— А мене звати Ольга, — сказала вона і подала мені пиріжок, здогадавшись, що я соромився його брати, хоча аромат був неймовірний.

— Я прочитав у замовленні, мем. Приємно познайомитися з вами… Ближче.