Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"

– Знаєш, Едіку, якраз нещодавно над цим розмірковувала. Думаю продати бізнес, чи передати керуючій компанії. Хоча він для мене багато значить, але я надто сильно відчуваю втому, яка накопичилася за всі ці роки. Навіть якщо не піду зараз, то ще максимум десять років, і все... Більше я не протягну. Тому краще я витрачу свої сили та час на те, чого дійсно хочу.

– Поважаю твій вибір. Якщо буде треба – зможу підключити перевірених людей. 

– Дякую. Можливо навіть скористаюся твоєю пропозицією, але наразі мені треба прийняти остаточне рішення. Завтра я лечу додому – на весілля дочки, і в мене буде час все обдумати. 

– Весілля буде в Харкові?

– Так. 

– І як там зараз Харків? Я там ще жодного разу не був з того часу, як ми з тобою… До речі, перш ніж поїхати, я тобі багато разів дзвонив, приходив до тебе додому, але твої батьки сказали, щоб я дав тобі спокій…

– Невже ти хотів сказати мені, що передумав? – Кіра з гіркою посмішкою подивилася на нього.

– Ні… Просто хотів тебе побачити, нормально попрощатися…

– А навіщо? Щоб як у американському кіно, так?

– Не знаю… У нас з тобою було стільки спільного… Ми кохали один одного, врешті-решт…

– Ті хто кохають – не зраджують. А ти зрадив мене, бо вирішив покинути і поїхати світ за очі. Невже ти цього не зрозумів?

Едік похмуро мовчав. Він все розумів, проте десь у глибині душі  сподівався, що роки згладили її біль, або принаймні вона вибачила його. Та він помилявся… Їх розставання так і залишилося для неї болючою раною. Тож він вирішив змінити тему розмови:

– Скажи, а твоя дочка схожа на тебе?

Кіра раптом нашорошилася, але постаралася цього не показувати:

– Майже не схожа. А чого це тебе зацікавило?

– Та нічого, просто було цікаво. Бо мої дочки – копія моєї жінки у молодості. Лише молодша трохи схожа на мене…

– Думаю, що ти вже бачив у фейсбуці все, що тобі треба: і мою дочку, і мого колишнього чоловіка... Але тебе чомусь цікавить, чому вона не схожа ані на Аліка, ані на тебе. Я ж правильно зрозуміла хід твоєї думки? І тебе досі мучає совість, чи не покинув ти мене вагітною? Так от – я не знаю відповіді на це питання. І я не думаю, що це взагалі має якесь значення, принаймні для мене. Карина – моя дитина, і це все, що я хочу знати…

Кірини пальці стислись в кулаки, і Едік вже не радий був, що зачепив цю тему:

– Добре, Добре… Вибач будь ласка. Я дарма поліз у те, що мене не стосується.

Кіра опанувала себе:
– Проїхали. Наші батьки дружать. І тебе завжди ради бачити тут. Нехай так і буде. Але наші із тобою стосунки – це табу. Табу назавжди. Зрозумів?

– Звісно… 

– Ну, Едіку, бувай.

Вона встала і простягла йому руку. Він теж похапцем встав і простягнув свою долоню. Кіра жорстко, по-чоловічому, потисла її, потім розвернулася і зникла за дверима.

Нічний Бориспіль зустрічав Кіру легким сніжком та невеликим морозцем. Водій на службовому “ленд крузері” зустрічав її біля входу. Кіра швиденько залізла в теплий салон, поки водій розміщав у багажнику її поклажу. Була третя година, машин було обмаль, тому при виїзді на трасу одразу впадав у око синій мікроавтобус на узбіччі. Він завалився на передню ступицю, а його відламане колесо підпирало трикутний знак аварійної зупинки в кількох метрах від самого мікроавтобуса. Три пасажири автобуса стояли незграбною купкою біля водія, який без особливої надії порався біля ступиці із домкратом. Пасажири були одягнені не дуже тепло, як на київську зиму, і це навело Кіру на думку, що скоріш за все це іноземці, можливо навіть з того ж літака, на якому прилетіла вона, тобто прямісінько з Маямі. Кірин водій перехопив її погляд. Він теж вирішив, що то туристи:
– Не позаздриш цим туристам. Навіть якщо з Києва за ними хтось вже й виїхав, вони тут встигнуть перетворитися на сніговиків.

– Це точно…

Раптом їй захотілося чимось допомогти цим людям, що опинилися на трасі самі серед холодної зимової ночі. Вона звернулася до водія:

– Може підвеземо цих бідолаг? Га?

– Давайте спробуємо, виглядають наче цілком пристойно.

Вони пригальмували і здали задом.

Кіра побачила туристів: один – старший, сивий, якого Кіра про себе назвала “маестро”, і двоє зовсім молодих: один яскраво-рудий, років чотирнадцяти, та другий не набагато старший, із скуйовдженим чорним волоссям, та діамантовою сережкою у вусі. Юнаки були у коротких шкіряних куртках та джинсах, а «маестро» – у солідному, але тонкуватому пальті з кашне.

Кіра опустила вікно:

– Доброго вечора, – з посмішкою гукнула вона англійською. – Вас підвезти до Києва? – Звернулася вона до старшого за віком чоловіка.

Хлопець з рудим волоссям кинув на неї стурбований погляд, а чоловік зніяковів і похитав головою. Було видно, що він ані слова не розуміє.

– Ви пропонуєте нас підвезти? – перепитав той, що був із сережкою.

Зважаючи на все, цей юнак єдиний у компанії міг розмовляти англійською, хоч і з сильним акцентом. Кіра відразу помітила, що він був не набагато вище її на зріст, а коли вона роздивилася його ближче – хлопець виглядав старшим, ніж їй спершу здалося. Вона думала, йому років вісімнадцять-двадцять, але тепер бачила, що він приблизно ровесник Карини.

– Так, – ввічливо сказала Кіра. 

– Це просто неймовірно! – із захопленням вигукнув хлопець. – А я вже думав, що ми приречені тут чекати на пневмонію!

Кіра розсміялася. 

– Сідайте хутчіше. У вас багато річей? 

– Ні. – Він говорив з сильним французьким акцентом, але цілком пристойною англійською, – у нас речей небагато, тільки камери.

За його командою маестро і рудий хлопець витягли з мікроавтобуса два сріблястих кофри і чорний баул.

Він показав на багаж і Кіра кивнула. Всі троє так спритно і швидко завантажили речі в багажник “ленд крузера”, ніби виконували добре відпрацьований трюк. За лічені хвилини “маестро” і хлопці вже розмістилися на задньому сидінні, і машина рушила в напрямку міста.