Читати книгу - "Війна світів. Невидимець"

до Альберт-роуд, і вибрався звідти ще до сходу сонця. Величезні купи землі були насипані на гребені пагорба немов для величезного редуту — це було останнє і найбільше укріплення, збудоване марсіанами, і звідти до неба піднімався легенький димок. Пробіг собака. Я відчував, що мій здогад підтвердиться. Вже без усякого страху, тремтячи від хвилювання, я вибіг угору по горбу до нерухомого чудовиська. З-під ковпака звисали в’ялі бурі шматки; їх клювали і рвали голодні птахи. Ще за хвилину я виліз по насипу і стояв на гребені валу — внутрішній майданчик редуту був унизу, піді мною. Він був широкий, з гігантськими машинами, купою матеріалів і дивними спорудами. І серед цього хаосу на перекинутих триногах, на нерухомих багаторуких машинах і просто на землі лежали марсіани, заклякли і безмовні, — мертві! Їх знищила якась згубна бактерія, до боротьби з якою їх організм не був пристосований, так само як була потім знищена червона трава. Після того як всі засоби оборони людства були вичерпані, прибульці були винищені наймізернішими тварюками, якими премудрий Господь населив Землю. Все сталося так, як і я, і багато людей могли б передбачити, якби жах і паніка не затьмарили наш розум. Ці зародки хвороб вже взяли свою данину з людства в доісторичні часи, взяли данину з наших прабатьків-тварин іще тоді, коли життя на Землі тільки починалася. Завдяки природному добору ми розвинули в собі здатність до опору; ми не поступаємося жодній бактерії без наполегливої боротьби, а для багатьох з бактерій, наприклад для тих, що породжують гниття в мертвої матерії, наш організм зовсім не вразливий. На Марсі, очевидно, не існує бактерій, і щойно прибульці почали харчуватися на Землі, наші мікроскопічні союзники взялися до роботи, готуючи їм загибель. Коли я вперше побачив марсіан, вони вже були засуджені на смерть, вони вже повільно вмирали і розкладалися. Це було неминуче. Заплативши мільйонами життів, людина купила собі право жити на Землі, і це право належить їй всупереч всім прибульцям. Воно залишилося б за нею, навіть якби марсіани були в десять разів могутніші. Бо людина живе і вмирає не марно.

Всього марсіан було близько п’ятдесяти; вони валялися в своїй величезній ямі, уражені смертю, яка повинна була здаватися їм загадковою. І для мене в той час смерть їх була незрозуміла. Я зрозумів тільки, що чудовиська, які наводили жах на людей, мертві. На хвилину мені здалося, що повторилася поразка Сеннахеріба, що Господь зглянувся над нами і ангел смерті побив наших ворогів в одну ніч.

Я стояв, дивлячись у яму, і серце моє закалатало від радості, коли сонце, що сходило, освітило мене своїми променями. Яма залишалася в тіні; потужні машини, такі величезні, складні й дивовижні, неземні навіть за формою, піднімалися, точно зачаровані, із тіні назустріч світлу. Ціла зграя собак билася над трупами в глибині ями. У дальньому кінці її лежала велика, пласка, химерних обрисів літальна машина, на якій вони, очевидно, здійснювали пробні польоти в нашій більш щільній атмосфері, коли розкладання і смерть перешкодили ім. Смерть з’явилася якраз вчасно. Почувши каркання птахів, я глянув наверх; переді мною була величезна бойова тринога, яка ніколи більше не буде використовуватися, червоні шматки м’яса, кров з яких капала на перекинуті ослони на вершині Примроз-Гілла.

Я обернувся і глянув униз, де біля підніжжя пагорба, оточеного зграєю птахів, стояли заскочені смертю двоє марсіан, яких я бачив учора ввечері. Один з них помер якраз в ту хвилину, коли передавав щось своїм товаришам; можливо, він помер останнім і сигнали його лунали, поки не перестав працювати механізм. У променях вранішнього сонця блищали вже не шкідливі металеві триноги, вежі блискучого металу...

Кругом, ніби дивом врятований від знищення, стелився великий батько світових міст. Ті, хто бачив Лондон тільки під звичним покровом диму, навряд чи можуть уявити собі оголену красу його пустельних, безмовних вулиць. На схід, над почорнілими руїнами Альберт-терас і розщепленим церковним шпилем, серед безхмарного неба сяяло сонце. Подекуди якась грань білої покрівлі заломляла промінь і виблискувала сліпучим світлом. Сонце робило таємничо принадними навіть винні склади біля вокзалу і великі залізничні шляхи, де колись блищали чорні рейки, а тепер червоніли смуги двотижневої іржі.

На північ простягалися Кілбері і Гемпстед — цілий масив будинків у синюватому серпанку; на заході гігантське місто було також повите серпанком; на півдні, за марсіанами, зменшені відстанню, видніли зелені хвилі Ріджент-парку, Ленгхем-готель, купол Альберт-голу, величезні будівлі на Бромптон-роуд, а вдалині неясно вимальовувалися зубчасті руїни Вестмінстера. У блакитній далині піднімалися пагорби Серрею і блищали, як дві срібні колони, вежі Кристал-Паласу. Купол собору Святого Павла чорнів на тлі сходу. Я помітив, що на західній стороні його зяяла велика пробоїна.

Я стояв і дивився на це море будинків, фабрик, церков, тихих, самотніх і покинутих; я думав про надії і зусилля, про незліченні життя, загублені на будівництві цієї твердині людства, і про миттєве, невідворотне руйнування, що спіткало їх. Коли я зрозумів, що морок відлинув, що люди знову можуть жити на цих вулицях, що це рідне мені величезне мертве місто знову оживе і поверне свою міць, я мало не заплакав від хвилювання.

Муки скінчилися. З цього дня почалося зцілення. Люди, що залишилися живими, розсіяні по країні, без вождів, без законів, без їжі, як стадо без пастуха, тисячі тих, які відплив за море, повертатимуться; пульс життя щомиті сильніше битиметься на пустельних вулицях і площах. Хоч який страшний був розгром, разючу руку зупинено. Ці сумні руїни, почорнілі скелети будинків, що похмуро стирчать на сонячному пагорбі, скоро почують стук молотків, дзвін інструментів.

Тут я звів руки до неба, дякуючи Богу.

Через якийсь рік, думав я, через рік... Потім, немов щось вдарило, я раптом згадав про себе, про дружину, про наше щасливе життя, яке ніколи вже не повернеться...

Розділ IX

Руїни

Тепер я повинен повідомити вам дивовижний факт. Утім, це, можливо, і не так дивовижно. Я пам’ятаю ясно, чітко все, що робив того дня до моменту, коли стояв на вершині Примроз-Гіллу і зі сльозами на очах дякував Богові. А потім у пам’яті моїй пробіл... Я не пам’ятаю, що сталося протягом наступних трьох днів. Мені говорили, що я не перший відкрив загибель марсіан, що кілька таких самих, як я, блукачів дізналися про неї ще вночі. Перший, виявивши це, вирушив до Сент-Мартінес-ле-Гран, і в той час, коли я сидів у візницькій будці, примудрився послати телеграму в Париж. Звідти радісна звістка