Читати книгу - "Війна світів. Невидимець"

Щохвилини теплові промені, що сипали на північно-західну частину столиці і знищили Ілінг та Кілберн, могли торкнутися і цих будинків і перетворити їх на руїни. Це було покинуте, приречене місто...

У Південному Кенсінгтоні чорного пилу і трупів на вулицях не було. Тут я вперше почув виття. Я не відразу зрозумів, що це таке. Це було безперервне жалібне чергування двох нот... Коли я йшов вулицями на північ, виття ставало дедалі голосніше; будівлі, здавалося, то заглушали його, то посилювали. Особливо гучним воно було на Ексибішн-роуд. Я зупинився і подивився на Кенсінгтонський парк, прислухаючись до віддаленого дивного виття. Здавалося, всі ці поруйновані будівлі скаржилися на страх і самотність.

Хвилі цього нелюдського плачу розходилися по широкій сонячній вулиці серед високих будівель. Здивовано я повернув до залізної брами Гайд-парку. Я думав зайти в природничо-історичний музей, забратися на вежу і подивитися на парк згори. Потім я вирішив залишитися внизу, де було легше сховатися, і пішов далі по Ексибішн-роуд. Великі будинки обабіч дороги були порожні, мої кроки гучно відлунювали в тиші.

Нагорі, неподалік паркових воріт, я побачив дивну картину — перекинутий омнібус і начисто обгризений кінський скелет. Постоявши трохи, я пішов далі до мосту через Серпентайн. Виття ставало дедалі голоснішим, хоча на північ від парку над дахами будинків нічого не було видно, тільки на північному заході здіймалася пелена диму.

Виття долинало, як мені здавалося, з боку Ріджент-парку. Цей самотній жалібний звук пригнічував мене. Вся моя сміливість кудись зникла. Мною оволоділа туга. Я відчув, що страшенно втомився, натер ноги, що мене мучать голод і спрага.

Було вже за полудень. Навіщо я блукаю по цьому місту мертвих, чому я живий, коли весь Лондон лежить як труп у чорному савані? Я почувався нескінченно самотнім. Згадав колишніх, давно забутих друзів. Подумав про отруту в аптеках, про вино у льохах торговців; згадав двох нещасних, котрі, як я думав, разом зі мною володіють усім Лондоном...

Через Мармурову арку я вийшов на Оксфорд-стрит. Тут знову були чорний пил і трупи, з ґратчастих підвальних люків деяких будинків долинав запах тління. Від довгого блукання мене мучила спрага. Я спромігся проникнути в якийсь ресторан і роздобути їжі та питва. Потім, сильно втомлений, я пройшов до вітальні за буфетом, влігся на чорний диван, набитий кінським волосом, і заснув.

Коли я прокинувся, кляте виття і далі лунало у вухах. Уже сутеніло. Я розшукав у буфеті кілька сухарів і сиру — там був повний обід, але від страв залишилися тільки клубки черв’яків. Я відправився на Бейкер-стрит по пустельних скверах, — можу згадати назву лише одного з них: Портмен-сквер, — і нарешті вийшов до Ріджент-парку. Коли я спускався з Бейкер-стрит, я побачив вдалині над деревами, на світлому тлі заходу, ковпак гіганта марсіанина, який і видавав це виття. Я анітрохи не злякався. Я спокійно йшов просто на нього.

Кілька хвилин я спостерігав за марсіанином: він не рухався. Мабуть, він просто стояв і вив. Я не міг зрозуміти, що означало це безперервне виття.

Я намагався прийняти яке-небудь рішення. Але виття заважало мені зосередитися. Можливо, причиною моєї відваги була втома. Мені захотілося дізнатися причину цього монотонного завивання. Я повернув назад і вийшов на Парк-роуд, маючи намір обігнути парк; я пробрався під прикриттям терас, щоб подивитися на нерухомого виючого марсіанина з боку Сент-Джонс-Вуда. Відійшовши ярдів на двісті від Бейкер-стрит, я почув різноголосий собачий гавкіт і побачив спершу одну собаку зі шматком гнилого червоного м’яса в зубах, вона стрімголов летіла на мене, а потім цілу зграю голодних бродячих псів, що гналися за нею. Собака зробила крутий поворот, щоб обігнути мене, ніби боялася, що я відіб’ю в неї здобич. Коли гавкіт завмер удалині, повітря знову сповнилося виттям.

По дорозі до вокзалу Сент-Джонс-Вуд я натрапив на зламану багаторуку машину. Спочатку я подумав, що поперек вулиці лежить зруйнований будинок.

Тільки пробравшись серед уламків, я з подивом побачив, що механічний Самсон з понівеченими, зламаними і скорченими щупальцями лежить посеред ним самим нагромаджених руїн. Передня частина машини була розбита вщент. Очевидно, машина наскочила на будинок і, зруйнувавши його, застрягла в руїнах. Це могло статися, тільки якщо машину кинули долі. Я не міг піднятися на уламки і тому не бачив у темряві забризкане кров’ю сидіння й обгризений собаками хрящ марсіанина.

Вражений, я попрямував до Примроз-Гіллу. Вдалині крізь дерева я помітив другого марсіанина, так само нерухомого, як і перший; він мовчки стояв у парку поблизу зоологічного саду. Далі за руїнами, що оточували зламану багато руку машину, я знову побачив червону траву; весь Ріджент-канал заріс губчастою темно-червоною рослинністю.

Коли я переходив міст, безперервне виття раптом обірвалося. Здавалося, хтось його зупинив. Несподівана тиша вибухнула, як удар грому.

Мене обступали високі, похмурі, порожні будинки; дерева ближче до парку ставали дедалі чорнішими. Серед руїн росла червона трава; її пагони немов підповзали до мене. Насувалася ніч, матір страху і таємниць. Поки звучало виття, я якось міг терпіти усамітнення, Лондон здавався мені ще живим, і я бадьорився.

І раптом ця зміна! Щось сталося — я не знав що, — і настала майже відчутна тиша. Мертвий спокій.

Лондон дивився на мене, як привид. Вікна в порожніх будинках походили на очні западини. Мені ввижалися тисячі ворогів, які безшумно підкрадалися до мене. Охоплений жахом, я злякався своєї зухвалості. Вулиця попереду почорніла, ніби її вимазали дьогтем, і я розрізнив поперек дороги якусь судомно викривлену тінь.

Я не міг змусити себе йти далі.

Звернувши на Сент-Джонс-Вуд-роуд, я побіг до Кілберна, рятуючись від нестерпного мовчання. Я сховався від ночі і тиші у візницькій будці на Харроу-роуд. Я просидів там майже всю ніч. Перед світанком я трохи підбадьорився і під мерехтливими зірками пішов до Ріджент-парку. Я заблукав і раптом побачив у кінці довгої вулиці в досвітніх сутінках химерні обриси Примроз-Гілла. На верхівці, піднімаючись назустріч блідим зіркам, стояв третій марсіанин, так само прямий і нерухомий, як інші.

Я зважився на божевільний вчинок. Краще померти і покінчити з усім. Тоді мені не доведеться вбивати самого себе. І я рішуче попрямував до титана. Підійшовши ближче, я побачив у передранковому світлі зграї чорних птахів, які кружляли навколо ковпака марсіанина. Серце моє закалатало, і я побіг вниз по дорозі.

Я потрапив у зарості червоної трави, яка вкрила Сент-Едмунд-терас, по груди у воді перейшов убрід потік, що стікає з водогону