Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

його на цьому світі, розтанувши, немов роса на квітці «вечірнє лице», якою не встиг намилуватися. Інші жінки[126] наче змагалися між собою холодною гордістю і неприступністю, а вона приваблювала відкритістю і щирістю почуттів та красою, ні на кого не схожою. «Як хотілося б зустріти іншу чарівну особу, не вельми відому у світі й не зарозумілу...» — мріяв Ґендзі, забувши про свій гіркий досвід, а тому не пропускав мимо вух жодних чуток про чесноти жінок і тим, які його чимось особливо зацікавили — мовляв, може, нарешті пощастило, — писав коротенькі листи, щоб натякнути на свої почуття, бо звик, що ніяка ним не погребує. Часто траплялися жінки непіддатливі, твердої вдачі й надто розсудливі, які, переоцінивши свої чесноти і місце в цьому світі, так і не досягли своїх честолюбних задумів і врешті-решт вийшли заміж за пересічних чоловіків. От з такими Ґендзі найчастіше відразу ж переставав листуватися.

Нерідко він з гіркотою на серці згадував про Уцусемі, а часом, коли траплялася добра нагода, нагадував листом про себе й Нокіба-но оґі. О, йому так хотілося побачити, як вони сидять разом одна напроти одної у сяйві світильника! Взагалі-то Ґендзі ніколи не забував жінок, з якими одного разу запізнався.

Саемон, друга, після Дайні, улюблена годувальниця Ґендзі, мала дочку Тайфу, яка служила в Імператорському палаці і чиїм батьком був Хьобу-но тайфу з військового відомства, шляхетний чоловік, кровно пов’язаний з імператорською родиною. Послугами цієї вельми жвавої юної особи нерідко користувався і сам Ґендзі. Її мати, розлучившись з батьком і ставши дружиною намісника провінції Тікудзен, покинула столицю, і Тайфу жила в батьковій оселі, звідки їздила в палац. Так от одного разу вона розповіла Ґендзі сумну історію про те, як остання й найулюбленіша дочка принца Хітаці після його смерті залишилася сама-одна на цім світі. Вельми зворушений її долею, Ґендзі зацікавився нею і почав розпитувати подробиці. «Нічого не можу сказати ні про її вдачу, ні про зовнішній вигляд. Живе вона на самоті, ні з ким не зустрічається. Я іноді заходжу до неї вечорами, щоб порозмовляти через ширму. Здається, найдорожчим другом для неї є семиструнне кото», — розповіла Тайфу, а Ґендзі зауважив: «О, це правда, є «троє друзів — цитра, вино й вірші»[127]. Але другий не для жінок... Ви не могли б зробити так, щоб я послухав її гру? Її батько, принц, був музично обдарованим, тож гадаю, що й дочка мала б перевершити грою пересічних музикантів». — «Але, мабуть, не настільки, щоб догодити вашому слуху», — відповіла Тайфу. «Ви тільки ще більше зацікавили мене. Я вирушу до неї потай нічною порою, коли місяць сховається в легкій імлі. Звільніться і ви тоді від своїх службових обов’язків», — попросив Ґендзі, й пані Тайфу, все ще не впевнена в успіху задуманого, таки приїхала до принцеси тихого весняного дня, коли в Імператорському палаці не було ніяких розваг. Батько пані Тайфу жив тепер в іншому місці, а сама вона, уникаючи мачухи, дружила з принцесою і часто з нею зустрічалася.

І от Ґендзі, як обіцяв, приїхав однієї ночі, коли чарівний місяць на шістнадцятий день ще залишався майже повним.

«На жаль, такої ночі кото навряд чи звучатиме чисто!» — зауважила Тайфу, але він наполягав: «Усе-таки підіть до неї й попросіть зіграти хоч одну мелодію. Бо мені буде прикро піти, так і не почувши її гри».

Тайфу провела його в свою скромну кімнату, а сама, стривожена і збентежена, пішла в головний будинок. Там при все ще піднятих ґратчастих вікнах дочка принца Хітаці милувалася садом, над яким пливли приємні пахощі сливового цвіту. «От добра нагода!» — подумала Тайфу й сказала:

«Я сьогодні завітала до вас, бо подумала, що в таку ніч кото звучатиме особливо прекрасно. Я так шкодую, що серед буденного поспіху ще не встигла насолодитися вашою грою...»

«Я не сумніваюсь, що ви глибоко відчуваєте музику, але чи моя гра на кото задовольнить витончений слух людини, звиклої до життя в Імператорському палаці?..» — відповіла дівчина, але все-таки притягла до себе кото, а Тайфу захвилювалася: «Чи сподобається йому?»

Принцеса тихенько перебирала струни, і ця мелодія здалася Ґендзі досить приємною. Її гра не була надто майстерною, але кото звучало своєрідно й надавало музиці особливої привабливості.

У самотній, запущеній оселі не лишилося жодного сліду про ті дні, коли принц Хітаці за старовинним звичаєм дбайливо виховував свою дочку, яка тепер, напевне, гірко сумувала, згадуючи минуле. «Якщо вірити стародавнім повістям, то саме в таких похмурих місцях і відбувалися найзворушливіші події», — думав Ґендзі. «От би поговорити з нею!» — майнуло йому в голові, але, щоб не здатися надто зухвалим, він стримався.

А тим часом Тайфу, особа вельми кмітлива, вирішивши, що не варто довше втомлювати його слух, сказала: «Схоже, захмарилося небо... До мене має прийти гість, і я не хотіла б, щоб він подумав, ніби я його уникаю. Сподіваюсь, що знайдеться вільний час дослухати вашу гру без поспіху... Дозвольте опустити вікна», — і, більше не заохочуючи принцесу до гри, пішла до себе.

«На жаль, вона зупинилася так рано, що я взагалі не мав часу, щоб зрозуміти, як вона грає», — поскаржився Ґендзі, очевидно, зацікавившись.

«Якщо вже так, то дозвольте мені зблизька послухати», — просив він, але Тайфу, зрозумівши, що Ґендзі захопився принцесою, відповіла: «Е ні, ні, душа болить, коли бачу, яка вона самотня, безпорадна та в якій скруті живе...»

«Так, це правда, — зітхнув Ґендзі. — Жінка, яка, ледве познайомившись з чоловіком, відразу пускається у задушевні розмови, належить до низького стану. Вона ж не такого походження».

«Все-таки спробуйте якось натякнути їй про мої почуття», — сказав він, зворушений скрутним становищем принцеси. А оскільки його чекали в іншому місці, то він зібрався йти.

«Я завжди дивуюся, коли дізнаюся, ніби Його Величність дорікає вам за надто серйозну поведінку. Навряд чи йому доводилося хоч раз бачити вас у цьому простому одягу зальотника...» — зауважила Тайфу, й Ґендзі, обернувшись до неї, всміхнувся: «Не вам мене осуджувати. Якщо мою поведінку вважати легковажною, то що можна сказати про декотрих жінок?» Ґендзі часто шпетив Тайфу за легковажність, тож тепер, засоромившись, вона промовчала.

«Може, як підійду до її покоїв, то щось дізнаюся?» — вирішив Ґендзі й нишком пройшов до будинку. Надумавши сховатися за рештками старої огорожі, він раптом помітив там якогось чоловіка. «Цікаво, хто це? Який-небудь гульвіса, закоханий у принцесу? » — подумав Ґендзі й відступив у тінь. То був То-но цюдзьо.

Увечері він вийшов з Імператорського палацу разом з Ґендзі, але помітив, що той, попрощавшись з ним, не поїхав ні до міністра, ні на Другу лінію. «Цікаво, куди?» — подумав То-но цюдзьо і подався за ним, хоча мав власні плани. Він їхав верхи на простій шкапі, у скромному мисливському одягу, а тому Ґендзі його не впізнав. У свою чергу, То-но цюдзьо, побачивши, що Ґендзі зайшов у будинок через бокові двері, завмер від здивування, а коли раптом почув звуки кото, то залишився стояти, прислухаючись й очікуючи появи Ґендзі. А