read-books.club » Сучасна проза » Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу 📚 - Українською

Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

165
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Повість про Ґендзі. Книга 1" автора Мурасакі Сікібу. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 41 42 43 ... 124
Перейти на сторінку:
тим часом той, не впізнаючи То-но цюдзьо й не бажаючи бути впізнаним, тихенько відійшов, та раптом незнайомець підступив до нього.

«Роздратований вашою спробою вислизнути від мене, я вирішив простежити...

Удвох із ним

Залишили гору Оуті[128],

Але хтозна-коли

Сховавсь від мене

Місяць шістнадцятої ночі».

Почувши такий докір, Ґендзі розсердився, але відразу його гнів змінився подивом, коли побачив, хто стоїть перед ним.

«От такого не сподівався! — вигукнув він усе ще невдоволено, а потім додав: —

Місячне сяйво

Світить усім усюди,

Та коли за горою

Місяць зникає,

Хто тоді за ним поспішає?»

«А що ви зробите, якщо я ходитиму за вами назирці? — запитав То-но цюдзьо і сам узявся повчати: — Немає сумніву, що успіх таких прогулянок цілком залежить від супутника. Тож у майбутньому не гребуйте моїм товариством. Бо під час перебування на вулицях столиці в переодягненому вигляді можна очікувати неприємностей».

Звичайно, Ґендзі було прикро, що він не вислизнув з-під пильного ока То-но цюдзьо, але подумки вважав своїм великим здобутком те, що той нічого не розпитував про «маленьку гвоздику»[129].

Перебуваючи в доброму настрої, пов’язані дружбою юнаки, ніяк неготові розійтися, сіли в одну карету й, спільно граючи на флейтах, поїхали під м’яким чарівним сяйвом місяця, що проглядав крізь хмари, до садиби Лівого міністра. Не попередивши про свій приїзд, вони крадькома прошмигнули в будинок і, переодягнувшись у носі на безлюдній галереї, увійшли в покої з флейтами в губах так, ніби щойно повернулися з Імператорського палацу.

Лівий міністр, як звичайно, не пропустив такої нагоди й вийшов до них з корейською флейтою. У нього, вельми вправного музиканта, флейта звучала чудово. Послали по кото, тож невдовзі до чоловіків приєдналися жінки з внутрішніх покоїв, серед котрих було чимало неабияк обдарованих. Пані Накацукаса прекрасно грала на біва[130], але, уникаючи залицянь То-но цюдзьо, вона відкрилася принадам такого рідкісного гостя, як Ґендзі, а тому пані Оомія[131] ставилася до неї прохолодно, й от тепер ця бідолаха сиділа осторонь пригнічена, занурена в роздуми. А втім, навряд чи їй було б легше, якби вона жила деінде й ніколи не бачила Ґендзі. Сама думка про це навіювала смуток і бентежила її душу.

Юнаки згадали недавно почуті звуки кото і привабливу своєю незвичністю тамтешню зворушливо-сумну оселю, а То-но цюдзьо уявив собі: «Може статися, що я почну відвідувати ту надзвичайно чарівну жінку, яка коротає там безрадісні дні й роки, а, вподобавши її, закохаюся до нестями — так, що про це піде поговір по світу...» Але ж Ґендзі, видно, також нею зацікавився, тож, напевне, не відмовиться від свого наміру, а тому То-но цюдзьо не мав спокою від ревнощів.

Після того, напевне, кожен з них послав дочці принца Хітаці листа, але жоден відповіді не отримав. Така мовчанка найбільше образила То-но цюдзьо. «Просто щось неймовірне! — дивувався він. — Жінка, що живе в такій сумовитій оселі, мала б з будь-якого приводу — маленької квітки, дерева чи вигляду неба — знайти у своїй душі слова, щоб виразити своє захоплення або смуток. Коли ж вона замкнеться в собі й прирече себе на самоту, зважаючи на своє високе походження, то нікого не привабить і не зацікавить».

Звиклий усім ділитися з Ґендзі, він і тепер поскаржився йому: «Вона тобі щось відповіла? Я спробував натякнути їй на свої почуття, але з цього нічого не вийшло, і я кинув писати». «Я так і знав, що він спробує з нею познайомитися», — подумав Ґендзі й відповів: «А от я й не сподівався на відповідь, тому, мабуть, й не отримав її, але...» «Виходить, вона віддала перевагу йому», — подумки засмутився То-но цюдзьо. Наміри Ґендзі від самого початку не були ясними, та коли стало зрозуміло, що в дочки принца Хітаці холодна душа, він утратив до неї інтерес, однак, помітивши, що То-но цюдзьо домагається її прихильності, подумав: «Вона може піддатися тому, хто вправніше вмовлятиме її, й мені буде прикро, якщо То-но цюдзьо гордо виставить мене напоказ як відкинутого попереднього залицяльника». А тому він покликав пані Тайфу для серйозної розмови.

«Прикро, що вона сторониться мене, навіть на листи не відповідає. Мабуть, підозрює, що я звичайний гульвіса. Але насправді моє серце не таке мінливе, як дехто думає. Зазвичай жіноча нетерплячість і непоступливість, природно, веде до розриву стосунків. Якби жінка була лагідною, то я завжди залишався б їй відданим, особливо якщо у наші справи не втручалися б батьки й брати», — сказав він.

«Навряд чи її оселя підійде для того, щоб там «перечікувати дощ»[132]. Іншої такої, як вона, боязкої і замкнутої людини нема на світі...» — відповіла Тайфу і розповіла Ґендзі все, що знала про дочку принца Хітаці.

«Видно, що вона не вирізняється глибоким розумом й особливими здібностями. А от мене більше приваблюють жінки наївні та лагідні», — сказав Ґендзі, згадуючи про «вечірнє лице».

Тим часом Ґендзі захворів на лихоманку, тож весна й літо минули для нього в потаємній любовній тузі та постійному душевному неспокої.

Коли настала осінь, Ґендзі віддавався спокійним роздумам, і навіть гул рублів, якими викачували грубий полотняний одяг, що колись так дратував його слух, тепер згадувався йому як щось любе й миле. Раз по раз він посилав листи дочці принца Хітаці, але, як і раніше, не отримував відповіді. Ображений такою неввічливістю, але не готовий миритися з поразкою, Ґендзі поскаржився Тайфу: «Що ж це таке? Чогось подібного я ще не зазнавав!» Пожалівши його, Тайфу відповіла: «Повірте, я ніколи її не переконувала, що ви їй не пара. Я вважаю, що вона не відповідала через свою надмірну сором’язливість та й тільки».

«Але ж така сором’язливість — просто звичайна неввічливість! Якби принцеса була зовсім молодою, недосвідченою дівчиною, нездатною розпоряджатися своїми почуттями без дозволу батьків, то її поведінка ще мала б якесь виправдання, але, здається, вона може в усьому самостійно дати собі раду... Я часто почуваюся таким самотнім, що вважав би за щастя отримати від неї щиру відповідь. Повірте, я не маю якихось звичайних легковажних намірів, а хотів би лише постояти на старій галереї її будинку. Але вона поводиться незрозуміло й жорстоко, і на її згоду я не сподіваюся, а тому прошу вас придумати якусь хитрість. Я не зроблю нічого такого, що могло б вас роздратувати», — наполягав Ґендзі.

Ґендзі мав звичку слухати розповіді про яскравих світських жінок і наче мимохіть запам’ятовувати почуті відомості. Одного вечора, будучи наодинці з ним, Тайфу прохопилася про цю принцесу, й от саме тоді він нею особливо зацікавився. «Я опинюся у незручному становище, — думала Тайфу, — якщо стану посередницею у справі, яка не принесе їй нічого доброго, бо нема в ній ні вроди, ні вміння спілкуватися, ні душевної витонченості, щоб йому сподобатися. Але ж він такий настирливий, що не дослухатися до його прохання означало б бути занадто впертою».

Ще за життя її батька, принца Хітаці, мало хто навідувався в їхню старомодну оселю, а тепер уже і поготів ніхто не пробивався крізь високу траву в саду, а тому, коли сюди нагодився відблиск рідкісної краси,

1 ... 41 42 43 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"