Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

Сьонаґон вагалася: «Ой, що ж мені робити? Здається, ніби все це мені тільки сниться». — «Робіть, як ваша душа бажає. Панночку я перевіз, а якщо ви хочете повернутися назад, то я велю вас відвезти», — відповів Ґендзі. Хоч-не-хоч довелось-таки і Сьонаґон зійти з карети. Від такої несподіванки й невизначеності в неї калатало серце. «Що подумає принц? І що станеться з панночкою? Як тяжко, коли тебе покинули близькі люди!» — журилася Сьонаґон і ледве стримувала сльози, зрозумівши, що вони не віщують нічого доброго.

У Західному флігелі, де зазвичай ніхто не жив, не було навіть запони для постелі. Покликавши Кореміцу, Ґендзі доручив йому повісити запону, поставити ширми й принести із Східного флігеля свої постільні речі й сам приготувався спати. Розгублена панночка тремтіла від страху, але голосно плакати не наважувалася.

«Я ляжу з Сьонаґон», — сказала вона дитячим голосочком. «Відтепер вам не можна спати з Сьонаґон», — пояснив Ґендзі, й вона, тихо схлипуючи, лягла поруч з ним. Годувальниця не могла ні на мить заснути й, заціпенівши, просиділа до самого ранку. А коли розвиднілося, вона роздивилася навколо. Будинок та його внутрішнє оздоблення, що й казати, були бездоганними, а пісок у саду виблискував так, наче його посипали коштовним камінням. На тлі такої краси їй стало соромно за своє скромне вбрання, та, на щастя, поряд не було жінок. Зазвичай у Західному флігелі приймали випадкових відвідувачів, а тепер за очеретяною шторою перебувало кілька слуг. Почувши, що Ґендзі когось привіз, вони перешіптувалися: «Цікаво, хто вона? Мабуть, неабияка...»

Глек з водою та рис на сніданок принесли в Західний флігель. Сонце підбилося вже високо, коли Ґендзі встав з постелі.

«Без служниць, здається, буде погано. До вечора треба викликати сюди тих, без кого не можна обійтися», — сказав він Сьонаґон і розпорядився, щоб зі Східного флігеля прислали дівчаток-служниць. «Виберіть наймолодших», — уточнив він, і незабаром з’явилося четверо миловидих дівчаток.

Панночка все ще лежала, закутана в його одяг, але він таки змусив її встати.

«Не гнівайтесь. Хіба я ставився б до вас так дбайливо, якби був до вас байдужим? А жінці краще бути лагідною», — почав він одразу її виховувати.

Зблизька дівчинка здалася йому гарнішою, ніж здалека. Дружньо розмовляючи з нею, він велів принести гарні картинки та іграшки, щоб таким чином їй сподобатися. Коли врешті-решт вона піднялася і, підійшовши до нього у своєму зім’ятому темно-сірому одягу, простодушно всміхнулася, то стала ще привабливішою. Дивлячись на неї, мимоволі всміхнувся і Ґендзі. Незабаром він пішов у Східний флігель, а панночка вийшла дивитися крізь ширму на дерева і ставок. Побляклі від інею дерева скидалися на прекрасну картину, по саду снували придворні четвертого і п’ятого рангів, яких вона ніколи в житті не бачила. «О, це справді гарна оселя!» — подумала вона. Розглядаючи ширми, милуючись красивими картинами, дівчинка швидко заспокоїла душу.

Кілька днів поспіль Ґендзі не їздив навіть в Імператорський палац, а за розмовами з панночкою привчав її до нового дому. Власноруч готував для неї численні різноманітні зразки, цілу прекрасну колекцію, для вправ з каліграфії й живопису.

Написав на аркуші бузкового паперу: «Та як почую: «Долина Мусасі», — мимоволі зітхаю...»[125] — і дівчинка взяла аркуш у руки, щоб помилуватися витонченими знаками, створеними його пензлем. А він там же дописав зовсім дрібно:

«Хоч коренів її не бачив,

Та дорога мені

Ця парость молода,

Споріднена із квіткою з Мусасі,

Яку в траві росистій ніяк не знайду...»

«Тепер ви напишіть...» — звернувся він до дівчинки.

«Я ще не вмію, — відповіла вона, піднявши на Ґендзі очі так простодушно й мило, що він усміхнувся.

«Не годиться казати: «Не вмію». Я вас навчу...» — заспокоював Ґендзі.

І панночка, відвернувшись від нього, почала писати. Писала ще невміло і пензлик тримала по-дитячому, але, як не дивно, навіть така її невправність зворушила його.

Засоромившись помилок, дівчинка сховала написане, але він вихопив у неї аркуш і прочитав:

«Не можу зрозуміти,

Чого зітхаєте?

А ще не знаю,

З якою квіткою

Я так споріднена».

Писала вона вправно, округлими знаками, ще по-дитячому, але була надія, що в каліграфії досягне успіху. В її письмі відчувалося щось від майстерності покійної монахині.

«Якщо вона вивчить сучасні зразки, то писатиме чудово», — думав Ґендзі. Він будував хатинки для її ляльок і, граючись з нею, забував про свої численні переживання.

Коли принц Хьобукьо приїхав забрати дочку, жінки, що залишилися в оселі покійної монахині, були в розпачі, бо не знали, що йому відповісти. Оскільки Ґендзі наказав якийсь час нікому нічого не розповідати, а Сьонаґон була такої ж думки, то вони вперто тримали язик за зубами. Принц почув від них лише таке: «Ми не знаємо, куди Сьонаґон відвезла її й де заховала». Зрозумівши, що далі розпитувати — марна справа, принц Хьобукьо подумав:

«Покійна монахиня завжди була проти мого наміру забрати дочку до себе, а годувальниця, не посмівши відмовити мені прямо, розпорядилася на свій розсуд і відвезла її». «Коли про щось дізнаєтеся, дайте знати», — попросив він й, обливаючись сльозами, поїхав.

Принц спробував вивідати що-небудь також у монаха Содзу, але, не знайшовши жодних її слідів, лише ніжно й сумовито згадував її милий образ.

Його дружина, господиня північних покоїв, тепер, коли неприязнь до її матері заглухла, жаліла, що не справдилася її надія на удочеріння дівчинки.

Тим часом у Західному флігелі поступово зібралася вся прислуга панночки. Її подружки, дівчатка-служниці й просто малі діти, перебуваючи в таких дивовижно сучасних умовах, гралися з нею безтурботно, забувши про все на світі.

А от коли Ґендзі не було вдома, то, залишаючись ввечері на самоті, вона гірко плакала, тужачи за покійною монахинею. Про батька вона майже не згадувала. Змалку звикла бачитися з ним украй рідко, а тому тепер прихилилася до нового опікуна. Коли Ґендзі повертався додому, вона першою вибігала йому назустріч, радісно з ним розмовляла й зовсім не соромилась і не бентежилась, опинившись в його обіймах. У цьому розумінні вона була просто незрівнянною.

«У стосунках з дорослою жінкою часто з будь-якого приводу виникають непорозуміння. Вона стежить за тим, щоб її чоловік не накинув оком на іншу особу. Якщо ж вона дуже ревнива, то почувається ображеною, й само-собою несподівано може дійти до розлучення. А от ця дівчинка — просто прекрасна іграшка. Якби вона була моєю дочкою, то між нами не було б такої невинної близькості. Вона для мене незвичайна вихованка», — так, напевне, думав Ґендзі.

Шафран

Головні персонажі:

Ґендзі, 18-19 років

Уцусемі, дружина намісника провінції Ійо

Нокіба-но оґі, пасербиця Уцусемі

Тайфу, донька пані Саемон, годувальниці Ґендзі

Суецумухана, донька принца Хітаці

То-но цюдзьо, син Лівого міністра, брат Аої, дружини Ґендзі

Лівий міністр, тесть Ґендзі

Пані Оомія, дружина Лівого міністра, мати Аої і То-но цюдзьо

Дзідзю, служниця Суецумухана, дочка її годувальниці

Юна панночка (Мурасакі), 10-11 років, вихованка Ґендзі

Спливав час, але Ґендзі не забував того горя, коли Юґао залишила