Читати книгу - "Наложниця Темного Лорда, Анні Флейм"

8.4

Побоюючись необережним словом чи рухом сполохати цей напад відвертості, я навіть дихаю якомога рідше. І розумію, що за весь час розповіді він жодного разу не назвав Пресвітлу на ім'я. Що це? Образа на колишню наречену, жаль через скоєне чи сором на кшталт того, що змусив його відмовитися від власного імені? 

— Але якщо я і жалкую про щось, то лише про те, що помилився…

Важкий холодний погляд знову кам'яною брилою опускається на мої плечі.

— …вирішивши, що тієї ночі я вбив всіх напівкровок. Інакше б зачекав з укладенням Договору.

— Тобто я — нащадок когось із тих… — відчуття відрази не дає мені договорити.

— Виходить, що так. Тому що надалі ніхто не ризикував повторювати цей експеримент.

Запитувати про те, чи дійсно він в цьому впевнений, я не ризикую. Натомість видаю нервовий смішок та заявляю:

— От вмієш ти покращувати самооцінку. Я і раніше себе не надто любила, а тепер взагалі…

На очі раптом навертаються сльози, і я за звичкою опускаю голову, аби їх приховати. Усвідомлення того, що десь серед моїх далеких предків, якщо вірити словам чаклуна, є напівдемон, народжений в результаті протиприродної близькості… Про це навіть думати огидно і моторошно, з моєю уявою.

— Якщо тебе цікавить порада дев'ятисотрічного мерця, — у голосі Темного Лорда лунає щось схоже на ледь вловиме співчуття, — то можу сказати, що любити себе — не обов'язково. Але вкрай важливо сприймати свої тіло, розум, особистість та… особливості — такими, якими вони є. Без ілюзій. Без спроб обілити чи очорнити себе.Тоді буде легше прийняти наслідки.

— Може ти краще вб'єш мене, та й все? Нащо усі ці складнощі?

Сльози вже просто застилають мені погляд. Кімната навколо розпливається плямами, і я можу лише помітити, як щось темне наближається до мене. А за мить мої коліна безсоромно і невблаганно розводяться в різні боки. Шкірою внутрішньої поверхні стегон я відчуваю щось жорстке і холодне, мабуть, пояс. Схоже, що Темний Лорд зараз стоїть навколішки перед моїм кріслом. Сильні руки обіймають мене за талію та притягують ближче. Піддавшись несвідомому пориву, я огортаю талію чаклуна ногами та кладу руки йому на плечі, а він підхоплює мене під сідниці та відхиляється назад, дозволяючи зісковзнути з крісла та сісти собі на стегна.

Якщо Темний Лорд дійсно вирішив мене вбити, то хоча б потішимось наостанок. 

Холодні губи торкаються моєї шиї, викликаючи зграю мурашок і дивне відчуття всередині. Ніби те тепло, що весь цей час марно намагалося зігріти птаха на моїх грудях, перемістилося трохи нижче і перетворилося на багаття, до якого підкинули свіжі дрова. 

Тільки сльози чомусь не припиняються.

— Здається, ти забула, що мені від тебе потрібно…

Губи чаклуна слідують вологою доріжкою по моїй щоці знизу догори. Обережно, майже цнотливо, торкаються лоба — на противагу відвертій хватці його рук, що тримають мене за стегна. Далі шлях його губ пролягає другою вологою доріжкою і закінчується владним поцілунком з присмаком моїх сліз.

Чомусь солодкуватим.

Але мені на це начхати. Вогонь всередині палає так, що в мене виникає відчуття — якщо я зараз не притиснуся до Темного Лорда всім тілом — то просто згорю. Це надає мені сміливості, аби навпомацки почати розстібати ґудзики на сорочці чаклуна. А коли той перериває поцілунок, то вже сама тягнуся і торкаюся губами його шиї. Він хмикає і трохи схиляє голову набік.

Отже, не проти?..

Не знаючи достеменно, що слід робити далі, я просто повторюю ті дії, які нещодавно зі мною робив чоловік. Спираючись руками на його груди, я ковзаю губами, вкриваючи холодну шкіру шиї легкими поцілунками та зігріваючи її своїм диханням. Обережно проводжу кінчиком язика по мочці вуха, а потім трохи прикушую її. Чи то так співпадає, чи то чаклуну це настільки подобається, що він робить судомний вдих. І цієї ж миті під правою рукою я відчуваю те, чого мені несвідомо бракувало.

Биття серця. Спочатку дуже повільне та слабке, воно потроху набирає силу та частоту. Але найдивніше — те, що я при цьому не відчуваю жодних ознак слабкості. Бажання відсторонитися теж немає, хоч я і розумію, що за кожен дотик до Темного Лорда віддаю частку своїх сил. Попри це, мені лише хочеться зняти цю кляту сорочку, та обійняти його, притискаючись якнайщільніше. 

Знову якесь чаклунство? Чи так на мене вплинула його розповідь про те, що було колись, і викликане цим дивне відчуття якоїсь химерної спорідненості? Він — чудовисько, ожилий мрець. Але і я, якщо вірити його словам, не набагато краща. Він має мене вбити, мало того — здатен впоратись за лічені секунди, але не робить цього тому, що я йому потрібна, а до того ж ще й так відверто мене бажає… Це розуміння додає кожному дотику хвилюючий присмак небезпечної забороненості. Тому що зараз торкаюсь я, а не він. Оманлива влада, яку чаклун чомусь не поспішає забирати в мене.

Але тільки-но я трохи підводжуся на колінах, щоб отримати опору та нарешті стягнути з Темного Лорда сорочку, як він скидається і, задравши підборіддя, дивиться кудись вгору. Я не встигаю навіть спитати, що сталося. Чаклун віднімає мою руку від своїх грудей, м'яко торкається ледь теплими губами зап'ястя, після чого підхоплює мене під сідниці та садить назад до крісла. 

— Вибач, але демони вирішили, що зараз слушний час для вторгнення, — з кривою посмішкою повідомляє Темний Лорд. В його голосі я вловлюю ледь приховане роздратування. Підвівшись на ноги, чаклун робить крок назад і зникає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно