Читати книгу - "Весь світ у кишені"

Шокований її тоном, Кітсон обійшов Джинні, щоб побачити її обличчя. Тільки тоді Алекс збагнув, якою блідою і стомленою була дівчина. «Може, вона не такий вже й міцний горішок, як намагається вдавати», — подумав він. Жахна вчорашня справа могла завдати їй не меншого удару, ніж йому самому.

— Звісно, — сказав він. — Вибач.

Кітсон вийшов до вітальні і сів, розчісуючи пальцями волосся. Незабаром він почув, як Джинні плаче. Хлопець не ворухнувся. Тихе, майже нечутне ридання тільки підкреслило безнадійність усієї справи. Якщо навіть вона плаче — надії на успіх немає.

Він сидів, чекав і курив, намагаючись кілька хвилин не прислухатися. Раптом Джинні різко вийшла з кухні й, перш ніж Кітсон устиг побачити її обличчя, пірнула в спальню.

Знову запала довга тиша, а тоді Джинні вигулькнула з дверей.

— Ходімо, — холодно мовила вона.

Юнак поглянув на дівчину.

Її макіяж був бездоганним. Тільки неприродний блиск в очах і відсторонена манера у поведінці видавали її напругу.

Алекс підвівся.

— Ходімо, купимо газету, — він намагався не дивитися їй у вічі.

— Так.

Джинні перетнула вітальню і підійшла до дверей. Вбрана вона була у легкий светр і темно-зелені слакси. Жодне інше вбрання не могло краще підкреслити її чудову фігуру.

Кітсон вийшов за дівчиною на ранкове сонце.

Коли Алекс і Джинні вийшли з хижки, то відчули шалену спеку. Не змовляючись, вони поглянули на фургон, який стояв просто на сонці: обоє розуміли, яке нестерпне пекло панувало всередині.

Тоді мовчки пліч-о-пліч рушили вперед.

Крізь ліс стежина вела до офіса Гедфілда. Недалеко звідти була розташована продовольча крамничка. Щойно вони вийшли з тіні біля дерев'яної споруди, Джинні взяла Кітсона за руку. Від дотику прохолодної шкіри в юнака мурашки пішли тілом. Він кинув на дівчину швидкий погляд.

Джинні ледь всміхнулася до нього.

— Вибач за ту сцену, — мовила вона. — У мене розхитані нерви. Та вже усе гаразд.

— Звісно, — відказав він. — Я знаю, як ти почуваєшся, — Алекс міцніше стиснув її руку.

З офісу вийшов Гедфілд. Він широко всміхнувся, коли побачив пару.

— Містере Гаррісон, — привітався він і простягнув Алексу руку. — Підозрюю, ви щасливий чоловік. Нічого не кажіть. Я бачу це з вашого обличчя. Повірте, якби я був чоловіком місіс Гаррісон, я б теж був таким щасливим, як ви.

Джинні засміялася, коли Кітсон незграбно потиснув Гедфілду руку.

— Дякую, містере Гедфілд. Це справжній комплімент, — сказала вона. — Ми прийшли по газети. Уже щось є?

— Газети? — Гедфілд підняв волохаті брови. — Під час медового місяця не мають переймати газети. Звісно, всі ранкові вже прибули. Скажу вам одразу, єдина цікава новина — пограбування панцерника, — осміх викривив його добросердне обличчя. — Між нами кажучи, варто віддати цим типам належне. Вони втекли з мільйоном баксів. Уявіть собі! Мільйон баксів готівкою! Ніхто не знає, де вони і як їм це вдалося, але вони це зробили. Броньований автомобіль, доверху забитий грішми та з найкращим замком, який тільки здатна вигадати людина, просто розтанув у повітрі! Це ж нокаут! Нічого такого раніше не траплялося, — він посунув капелюх на потилицю й усміхнувся. — Коли я прочитав ці статті у газетах, то подумав, що це найхитріша витівка, яка тільки траплялася в цих місцях за все моє життя. Він зник! Уявіть собі! Таку велику машину шукає вся поліція й половина армії, перевіряючи кожну дорогу на відстані ста миль звідси, — і досі нічого не знайшли.

Він зайшов до офіса, щоб принести газети.

Джинні й Кітсон перезирнулися.

Після невеликої паузи Гедфілд вийшов із чотирма газетами в руці.

— Певно, всі вам не потрібні, — сказав він. — Якщо вас цікавлять найсвіжіші новини, візьміть «Геральд».

— Ми візьмемо всі, — здавленим голосом відповів Кітсон. — Що нам втрачати?

Він заплатив за газети й забрав їх.

— Чи все вам подобається, місіс Гаррісон? — запитав Гедфілд. — Чи можу я щось для вас зробити?

— Усе чудово, дякую, — відказала Джинні. — Нічого не потрібно.

Доки дівчина була в магазині, Кітсон проглядав заголовки.

Перші шпальти усіх газет були присвячені пограбуванню броньовика. Було надруковано фотографії самого панцерника, охоронця і водія. Штаб армії пропонував нагороду в тисячу доларів за будь-яку інформацію, що допоможе знайти викрадений автомобіль.

Поліція натякала, буцімто водій може бути одним із членів банди, адже його не знайшли.

Доки Кітсон читав, у нього пересохло в горлі. Раптом до нього підійшов Фред Бредфорд — чоловік, який пропонував допомогу дорогою до Фаун-Лейк, — щоб купити газету.

— Вітаю, містере Гаррісон, — сказав він. — Бачу, ви вже купили газети. То як вам тут? Непогано, правда?

Кітсон кивнув:

— Саме так.

— Читаєте про пограбування панцерника? Я почув про це сьогодні по радіо. Здається, вони вважають, що броньовик схований десь у цих лісах. Вони організовують пошукові групи. За кожною дорогою стежать з повітря — але ще нічого не помітили.

— Ага, — мовив Кітсон, згортаючи газети.

— Мені дивно, що їм досі вдається переховуватися, коли так багато людей на них полює. Здається, водій теж був одним із них, хіба ні? Бідний охоронець... як там його звали? Дірксон. Гадаю, вони б мали приглянути за його вдовою.

Гедфілд, прислухаючись до розмови, вставив і свої п'ять копійок:

— Кажуть, що аварія була фальшивою. Тобто жінка працює з тією бандою. Охоронець по рації зв'язався з Агентством незадовго до вбивства. Зараз перевіряють іншого хлопця, Томаса, щоб дізнатися, чи була в нього ще якась жінка, крім дружини.

— Я б не відмовився отримати винагороду, — сказав Бредфорд. — Мій син каже, що має намір прогулятися лісами. Він вважає, буцімто знайде панцерник, — чоловік розсміявся. — Це ненадовго відволіче його. Ніколи ще не бачив такої непосидючої дитини. Він доводить дружину до сказу.

Гедфілд похитав головою.

— Сюди б вони панцерника не привезли, — сказав він. — Надто вже багацько люду вештається в цих лісах. Кажу вам, якщо вони десь і сховалися, то точно у Фокс-вуді. Туди мало хто заходить, та й дістатися туди непросто.

— Ага, тільки не кажіть про це моєму малому, — всміхнувся Бредфорд. — Це трохи далеченько для його прогулянок.

Джинні вийшла з крамнички з торбиною продуктів.

— Доброго ранку, місіс Гаррісон, — Бредфорд підняв капелюх. — То ви без пригод