австрійців, що вистроїлися, немов збиралися в бій, їхні командири проводили огляд своїх військ, скрізь стояли артилерійські установки: було цікаво, як вони змогли сюди так швидко дістатися. А їхній оркестр грав пісні. «Це було так чудно, — казав Кабіріа, — бо за два роки війни я жодного разу не бачив стільки австрійців в одному місці, ніколи. Як на мене, то я б кинув зброю просто там і на цьому все б і скінчилося. Та Ультімо пустився навтьоки, а капітан побіг слідом, що ж я мав робити? Я теж побіг, аби лишень забратися звідти якомога швидше. Проте проблема була в тому, що нас помітили, і тепер австріяки почали за нами гнатися, горланячи по-своєму щось нерозбірливе. Коли почулися перші постріли, капітан швиденько звернув у провулочок, і ми двоє слідом, сподіваючись, що там немає ані стіни, ані церкви, що перегородила б нам дорогу. Так ми пробігли півміста, а постріли і крики все не стихали. Бігли ми навмання, проте нам щастило і все йшло добре: раптом ми опинилися на тому майданчику, де була юрба італійських обеззброєних солдатів, тих, що здалися нам демобілізованими. Ми мовчки пробігли через усю площу, можливо, з австрійцями щось сталося, ймовірно, вони відстали, бо їхні крики і тупіт ніг віддалилися. Не вимовивши ані слова, капітан прошмигнув у під’їзд, ми пройшли через двір і піднялися сходами, дуже гарними сходами, маю зазначити. У якусь мить я помітив, що Ультімо зупинився і повернувся назад, проте я продовжував йти за капітаном аж на другий поверх, до входу, тобто то було щось схоже на вхід — то був довжелезний коридор, що вів у будинок. Ми йшли до самого кінця, тримаючи рушниці напоготові, бо хтозна, що там на нас чекало. Господи, як згадаю, досі завмираю від подиву. Там була величезна, дійсно страшенно велика зала, сповнена розкошів: килими, дзеркала, картини, а в центрі, у самісінькій середині — великий-великий накритий стіл, круг якого сиділа родина — вони обідали. На столі стояв кришталь, чесно, величезні порцелянові тарілки, витончені й чисті, і з них у цілковитій тиші їла дуже вишукано вбрана сім’я з п’ятьох чоловік. Головував за столом батько, напроти сиділа мати, а по боках — разом з малям трійко дівчат. Волосся у них було одного кольору, гарно зачесане, заплетене стрічками. Вони мовчали. Ми зупинилися у дверях, тримаючи в руках свої гвинтівки, а вони сиділи, не прохопившись ані слівцем. Навіть не повернулися в наш бік. Просто обідали. На столі стояло м’ясо, м’ясо і картопля — жовта-жовта, мені вона здалася надзвичайно жовтою. Було чути стукіт приборів по порцелянових тарелях. Ми з капітаном зробили кілька кроків уперед, тоді одна з дівчаток звела на нас очі. Її рука так і завмерла, тримаючи виделку між ротом і тарілкою. Почувся батьків голос: «Аделе, їж». Вона опустила очі. Рука знову робила, що годиться. Біля кожного стояло по тарілочці з білим хлібом і по дві чисті карафки з водою. Я підійшов до столу ні про що не думаючи, просто зробив це автоматично. Я взяв келих з вином у хазяїна дому і почав пити. Він не рухався. Тоді я взяв руками з тарілки шматок м’яса і почав їсти. Я вже кілька місяців не куштував гарячого м’яса. Краєчком ока я побачив, що капітан підійшов до протилежного краю столу і почав робити те саме. Він їв з тарілки, що належала одній із дівчат. Озвався хазяїн столу, сказавши, що ми не маємо на це права. І що можна ввічливо покликати когось з кухні, і вони миттю щось приготують. Промовляючи ці слова, він навіть на мене не глянув.
Я осатанів. Навіть не те, що він сказав, а те, що він і очей не підняв. Професоре, це довга історія, — промовив Кабіріа, — я маю вам стільки всього розповісти.
— То розкажи, — кажу.
— Про той випадок, коли нас відпускали додому.
— Розповідай, — умовляв я.
— Тоді, коли ми їздили у звільнення додому, Ультімо і я, до мене додому, позаяк Ультімо не хотів відвідувати своїх, бо там було не все гаразд. Його батько покалічився в якійсь аварії і лишився інвалідом, тому Ультімо не бажав повертатися. Чи то через це, чи то через інші історії, пов’язані з його братом. Не хочу багато базікати, бо то була дуже неприємна історія. Ми провели в дорозі кілька днів і в нас склалося таке враження, що люди, які нам зустрічалися, воліли б, аби ми лишилися на фронті. У селі теж поводилися не краще. Якось я повів його в один придорожній ґенделик, бо в хазяїна була дочка дивовижної вроди, і коли вона обслуговувала столики, то нахилялася так, що все видно: вона теж була обслугою, розумієте. Ми хотіли трішки розслабитись і забути про все те паскудство. Тож ми пішли туди, добре вимившись і надушившись, проте мундирів своїх не знімали, бо пишалися ними. Тож ми з хлопцями сіли, і хазяїн просто-таки розпливався в усмішці, проте попросив нас пересісти за інший столик, подалі, бо наш був замовлений іншою людиною, що ось-ось мала прийти. Тож ми пересіли, так, як нас попросили, вглиб кімнати. До нас підійшов незнайомий хлопчина-офіціант. Красуня-дівчина теж була там, проте до нас не підходила. Вона здалеку пускала нам бісики, та потім батько послав її обслуговувати інші столи. А нам дістався той прищавий недоросток. Якоїсь миті мій терпець урвався, вставши, я попростував прямісінько до хазяїна ґенделику і рішуче поговорив із ним, сказавши, що у нас є гроші і ми в змозі заплатити, тож нехай не клеїть дурня і пришле до нас свою доню. На що той відповів, що з любові до батьківщини дозволяє нам повечеряти за рахунок закладу, але якщо у нас стане нахабства турбувати інших клієнтів, він копняками вижене нас туди, звідки прийшли. Він промовив це, не удостоївши мене й поглядом. Йому що, огидно було глянути мені у вічі? Ніхто не хотів глядіти, розумієте? Вони хотіли перемогти у війні, але не хотіли глянути їй в обличчя. Вони завжди всьому боялися глянути в очі: читали газетки, зашибали грошенята і правди знати не хотіли, вони її боялися, як чорт ладану, соромились тієї правди. «Ти б окоп полюбив, — щиро промовив я до нього, — дивись-но, тобі тільки й лишилося, що дні рахувати і сподіватися, що для тебе все мине швидко і ти лишень хлюпатимешся у цій багнюці». Бо це так і було, сам Бог зна, справді так і було. Тому саме через це той
