Читати книгу - "Без крові. Така історія"

багатій так мене розлютив: він жер м’ясо, а на нас навіть не подивився. Можливо, сам той стіл для мене був образою, та якби той вилупок хоч глянув на мене, я б, може, ні на що б і не зважив, хоч усе то було цілковитим божевіллям, та кому до того яке діло. Проте він сказав, що ми маємо пертися на кухню і, якщо ґречно попросимо, вони дадуть нам поїсти. Навіть не глянувши на мене. Я вдарив його прикладом прямісінько у писок. Він упав долу разом зі стільцем. Пам’ятаю, як злетіла зі столу білісінька серветка. Я підвів очі. Капітан продовжував жувати. А мати з дівчатками так і сиділи, спокійно і нерухомо, утупившись у свої тарілки. Вони були такі чарівні. Не буває на війні таких янголят, це якась нісенітниця. Тож я підійшов до найстаршої і погладив її волосся. Одна з дівчат почала тихесенько хникати. Я зняв одну зі стрічок — волосся розпустилося неймовірно легко, я вже й забув, що так буває. Потім ми всі, я, капітан і троє янголят, поглянули у бік дверей і побачили на порозі Ультімо. У нього є така особливість: коли він знаходиться поруч, його відразу відчуваєш. Це властиво деяким людям, це ніби якийсь дар. Там, де я народився, кажуть, що у таких людей золота тінь, хоч я і не знаю, чому саме. У нього вона була. Тож ми всі звели очі й побачили Ультімо. Він тихо промовив:

— Там, унизу, стоїть автомобіль.

Потім він хотів сказати щось ще, та той стіл його неначе засліпив, я помітив, що слова застряють йому в горлі, він неначе очима пожирав його. Він поволі підійшов ближче і зробив це так, що ніхто й звуком не міг йому заперечити, навіть ми з капітаном, бо всі відчули, що чіпати його не варто, такий уже він був. Ультімо наблизився до столу і почав ледь торкатися пальцями облямівки на скатертині. Він продовжував ходити з боку в бік, оглядаючи стіл, ніби хотів його обміряти чи охопити увесь одним поглядом. Він дивно всміхався, наче знайшов щось давно загублене. Він торкався руками до всього: до тільця карафки, до краєчку тарілок, проводив пальцями по контуру кришталевих келихів, удячно торкався їхнього обідку, немовби це були його творіння, так, як робить ремісник, коли, закінчивши роботу, оглядає свої витвори чи робить останні штрихи. А людей, він їх геть не помічав, речі — ось що його полонило, ба більше, він навіть не зауважив хазяїна дому, що лежав несвідомий на долівці із закривавленим обличчям. Натомість, він ласкаво гладив кільце для серветок, а потім покотив його по столу. За мить він підійшов до найменшої дівчинки, ще зовсім маленької. Вона сиділа нерухомо, опустивши очі в тарілку, але не плакала, геть ніяк не реагувала. Ультімо підійшов і витяг з дівчачої ручки оздоблену срібну виделку. Він почав роздивлятися її від зубців до краю і назад, мов зачарований. Тепер капітану здалося, що то вже занадто, і він гучно спитав, що там з автомобілем. Здавалось, Ультімо отямився від сну. Розповів, що внизу, в гаражі, стоїть машина.

— І що ми робитимемо з тією машиною? — запитав капітан.

— Дістанемося Тальяменто, ось що.

— Ти несповна розуму, треба хоч би вміти кермувати.

Ультімо посміхнувся, а потім нахилився до малої і промовив:

— Мерсі.

Хлопець поклав виделку в кишеню і, ні на кого більше не звертаючи уваги, вийшов за двері. Ми з капітаном поглянули один на одного, і за мить капітан уже йшов за Ультімо. — Я теж пішов слідом. Однак, ще не дійшов до дверей, коли мені спало на думку повернутися назад, тож я пішов і, наблизившись до жінки, сказав:

— Мерсі.

І зірвав з її шиї намисто, тоненьке таке, як золота нитка. Вона не ворухнулася, тож, оскільки я вже був поряд, я прихопив ще й кілька срібних кілець для серветок. Вони сиділи спокійно. Виявилося, це так легко робиться, мені навіть спало на думку винести звідти стільки, скільки зможу. Врешті, я вирішив прийти ще кілька разів, тож я підійшов до хазяйки і спитав, де решта. Вона, не глянувши на мене і так само не зводячи очей з тарелі, зняла з рук три каблучки, лишень тихо попросивши: «Не кривдіть нас». Я взяв каблучки і перепитав знову: «Де ви сховали решту?» Я відчув, що такі телепні могли заховати добра без ліку, просто тут, у цьому будинку. Жінка не рушила з місця, сиділа мовчки. Я просунув руку їй у декольте і спитав, чи, може, мені варто пошукати самому. Певно, що це я просто базікав. Під мереживною білизною відчувалися м’які груди. «Благаю», — прохала вона, потім піднялася зі стільця. Жінка провела мене в бібліотеку й витягла зі сховку всі коштовності: цілісінький статок. Присягаюся, я ніколи не робив нічого подібного, та там усе було якимось незвичайним, ми всі поводилися дивно, увесь світ тоді був дивним. Якоїсь миті мені спало на думку, що я беру лише те, що мені віддають. Хазяйка так само не зводила на мене очей, тож я вирішив, що не спинюся, аж поки вона на мене не глядітиме. Я почав рушницею трощити все підряд, потім багнетом розідрав обшивку на кріслі, подушки; зрештою, все, що траплялося на очі. Гармидеру наробив я їм страшенного. Дівчата з матір’ю стояли так тихо й спокійно, що аж прикінчити їх хотілося. Для мене то був знак, що у них є ще одна схованка. Врешті, я таки знайшов сховок за дерев’яною панеллю в стіні. Такий, як зазвичай роблять у стінах багатих будинків, адже стіна сама по собі непоказна. За панеллю, між цеглою, була ніша. Усередині лежало щось на кшталт маленьких цеглинок, наче книжечок, не знаю, плиточок чи що. Геть усі вони були із золота. Пришелепуваті. Вони ховались від війни, тримаючи весь цей скарб у хаті, замість того, щоб чкурнути кудись далеко і насолоджуватись своїм багатством. Я подумав, що вони таки були ідіотами. Я витрусив додолу все, що було в моєму наплічнику, і повкидав туди золото, каблучки, кільця для серветок, геть усе. Від збудження у мене тремтіли руки. З усією цією поживою ми з Ультімо, а може, ще й капітан могли прожити життя з шиком, а не у злиднях. Знадвору почулося гуркотіння ввімкненого двигуна. Здавалося, усе складалося так гарно, неначе ми діяли за вивіреним планом. Перш ніж покинути кімнату, я підійшов до жінки і, взявши її за підборіддя, підняв голову — тепер вона