а попереду — військо ворога. Мовою військових це зветься «оточенням», а для простого солдата є нічним жахіттям. «Та, відверто кажучи, — говорив Ультімо, — те, що ми відчували, не було страхом, — це було щось інше. Дивне відчуття піднесення, схоже на алкогольне сп’яніння. Що більше ми відходили назад, то більше зустрічали людей, вони були скрізь, проте складалося враження, що кожен із них був героєм окремої історії і в кожного була своя, особиста, майже інтимна сюжетна лінія. Вони пройшли і Крим і Рим. Капітан переконав нас не полишати зброї, але були тисячі таких, що ходили просто так, без рушниці, хоч були, навпаки, і ті, що збирали зброю, де тільки могли, і, складаючи її за спиною, йшли далі з посмішкою на обличчі. Пам’ятаю, якось, після ночі переховувань від німців, що були просто-таки на кожному кроці, ми зробили привал в одному селі, що знаходилось за лісом, а коли на світанку йшли геть, то зауважили на лузі невеличку групку італійських солдатів, які розважалися, стріляючи з рушниць та пістолетів у корів: сміючись і горланячи з усієї сили, вони цілили у бідолашних тварин і ті падали мертві. Навіжені казали, що не треба нічого залишати ворогу, тільки випалену землю, як робили росіяни у війні з Наполеоном; говорячи це, вони сміялися, і саме це мені тоді здалося дивним проявом загального очманіння, що заволоділо геть усіма. Знаєте, про такі речі не слід забувати, — казав Ультімо, — якщо ви дійсно бажаєте зрозуміти свого сина, то спочатку треба зрозуміти цей незначний вияв безумства, бо інакше нічого не вийде. Усе навкруги було химерним, геть усе. Пам’ятаю, коли ми лише підійшли до перших хат в Удіне, ми навіть не знали, чи були там австрійці, чи ні, тому тримали рушниці напоготові й намагалися бути непомітними. Так ось, коли ми наближалися до хат, із закутку вибігли три повії, троє дівчат з борделю: вони бігли напівоголені, без панчіх, їхні накритки, що роздувалися вітром, видавалися геть нереальними, вони бігли світ за очі, босоніж, мовчки, поки не зникли в маленькому провулку, який, їй-богу, теж здавався нереальним. Відчуття було таке, неначе хтось навмисне привів нас у це місце, щоб продемонструвати, у якій божевільні ми знаходимось. Проте й надалі все було таким же нісенітним. Коли ми прийшли на невеличкий майданчик, то побачили купу італійських солдатів, і жоден не мав при собі зброї, геть ніякої, казали, ніби вони у звільненні, чи щось таке. Добре вже те, що навкруги не було жодного австрійця, навіть натяку, тільки складалося враження, що вони ходили по дрова: поробили в’язки і залишили їх тут, щоб повернутися пізніше, коли матимуть час. Капітан спитав, чи захопив ворог містечко, і почув у відповідь, що воно геть усе з тельбухами в руках загарбників. Офіцер говорив це, тримаючи за горловину плетену пляшку з вином, наче збирався виголосити тост, а всі інші горланили, що війна скінчилася і що краще скласти зброю, бо якщо австріяки заскочать нас зі зброєю, то всіх порішать. «Ми відступаємо до Тальяменто», — відповів їм капітан, проте всі мовчали і ніяк не відреагували — їх це більше не обходило. Ми мали негайно полишити місто, проте в ньому було щось таке, чому неможливо було противитися і чого я раніше ніколи не бачив; було відчуття святкового піднесення і обіймів смерті одночасно і все це на фоні якоїсь магічної атмосфери: тиша і постріли, віконниці, що стукотять час від часу, сонячні промені, що гуляють по стінах, безліч покинутих речей, собаки, від яких і звуку не чути, розкриті настіж двері, одяг, розкладений на підвіконні, і тихе поспівування німецькою, що чулося з винних льохів, де горіло світло. Кабіріа зупинився, щоб роздивитися, що там. Подивившись, сказав, що у льохах усе залите вином і що там австріяки й італійці — вони танцюють, дійсно танцюють, купаючись у вині. Це було незбагненно. Напроти церкви ми зустріли двох сицилійців, вони теж були неозброєні. Дивне то було видовище, оскільки обоє були кремезні і товстенькі, а навколо них була купа різноманітних неймовірних речей: швейна машинка, одяг, куртки — усе це було дбайливо складене, а ще була навіть клітка з кроликами і дзеркало в позолоченій рамці. Один із них плакав. Інший стояв спокійно, палячи цигарку. За їхніми словами, це австріяки таке придумали: збирали по хатах те, що їм припаде до ока, потім обирали серед полонених натоптаного і дужого чолов’ягу і наказували, зваливши поживу на плечі, йти слідом за ними. «Де вони зараз?» — спитав капітан. Чоловік показав у бік будинку напроти, гарного такого, видно, що хазяїн був заможний. Та австрійців ніде не було. «Йдіть геть», — наказав їм капітан. Але чоловік продовжував ридати, а інший, не вимовивши ні слова, лише похитав головою».
— Тож ви хочете знати, чи формально можна було назвати те, що зробив ваш син, «втечею»? — перепитав мене ротний хірург лікар А., коли я запитав, яка його особиста думка, чи можна за таку розгубленість розстрілювати. — Відверто кажучи, я не знаю, — відповів він, — те, що тоді сталося в горах і на Тальяменто не можна визначити виключно військовими термінами, бо, як це не смішно, з погляду будь-якої військової логіки там просто не вистачало однієї речі, яка мала б там бути, — поля бою. Кордони були розмиті, і часом єдина німецька стратегія полягала в тому, щоб сплутати італійцям карти. Траплялися випадки, які, звичайно, даруйте мій вислів, я не побоюся назвати комічними. У якийсь момент італійське командування вирішило перекинути для затримки німецького наступу війська з тилу. І було цілком імовірним, а часто так і траплялося, що італійські частини, так і не зустрівши ворога, просто його обходили і просувалися далі, і єдине, чого цим досягали, — це перестрівали цілі колони своїх, що не мали зброї взагалі й були вкрай раді відступу до Тальяменто, і можете уявити, якими бідолашні потім сипали жартами. Незважаючи на кількість цивільних, що десятками тисяч стікалися у єдиний натовп і заповнювали ті кілька доріг, по яким ще можна було йти. Тож ви питаєте мене, чи в цьому абсолютному безладі, формально кажучи, ваш син тікав чи, зовсім навпаки, — виконував наказ, згідно якого був зобов’язаний відступати. Можливо, це залежить від того, як саме він «відступав». Тобто, як він дістався Тальяменто.
— Машиною, — відповів я, — бо саме це мені сказав Кабіріа, коли я спитав його, як вони вибралися з Удіне. Він розповів, що несподівано звернувши на широкий шлях, алею, яка потопала в зелені, вони побачили цілий гурт
