read-books.club » Сучасна проза » По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні 📚 - Українською

Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

184
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову" автора Клаудіо Лаґомарсіні. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 40 41 42 ... 48
Перейти на сторінку:
долоню і проголосити винуватця, покласти край усім пліткам. Це правда, що в мене немає доказів, щоб поєднати обидві крадіжки, але я був би сліпцем, якби не вбачав цього зв’язку. Врешті, мої підозри я виклав на цих сторінках уже багато днів тому, перш ніж знайшов беззаперечний доказ.

Через зачинене вікно не чую слів, але бачу жести, гордовиту постать Вейна, тремтіння Дятла. Розумію, що йдеться знову про город, про бак, про сільськогосподарські дурниці, які отруїли нам літо.

Вейн заходить до хати хвилин через десять, коли дощ уже періщить. Фінальне шоу перенесли у зв’язку з неготовністю сцени. Вейн заходить, гепнувши дверима, і вигукує «А щоб тобі!», звертаючись до погаслої від дощу цигарки, яку тримає між пальцями.

— Якщо комусь іще не ясно: я все це роблю заради вас! — починає свою промову, стоячи на середині килима і навіть не привітавшись. — Якби не ви, я б отому йолопу вже набив пику тричі! Старий — не старий, глухий чи хворий, — мені начхати! Нікому не дозволено говорити зі мною таким тоном! Я вже й так аж занадто терпляче й чемно з ним поводився! Казав же: я сам куплю тобі нового бака! І гроші давав: на, бери! Тому що я добрий, ось перед вами добродій-кретин! Але нічого не поробиш, той уперся як баран: віддай мені мого бака! Каже, що він — його, що то він колись позичив його виконробові. Каже: якщо я не поверну його, то він сам прийде й забере його з садка. Каже, що я — хам, а з хамами інакше не можна. А я його попередив — ви всі свідки! — коли він перейде через межу на мою територію, нехай потім не нарікає! Хочеш нажити собі проблем? Переступай межу. Переступай, переступай, якщо тобі так свербить. Але потім не дивуйся, якщо тобі віддасться так само! Отоді й пошкодуєш, що переступив!

Рамона кидає свої задачі з похилими площинами й біжить обіймати батька. Мама підходить і гладить його по голові. Ми з Вербою робимо один крок уперед, щоб висловити нашу солідарність, але разом із тим і не виставити себе останніми йолопами.

Коли настає час вечері, Вейн заводить розмову про крадіжку. На його думку, її вчинили «Преторіанці», тепер ясно як день. Вони нас оточили, побачили, що ми не здаємося і, — раз! — обхитали нас за першої нагоди, коли нас уперше за літо не було вдома. Коли ми наткнулися на них у провулку, вони, можливо, стояли на шухері, поки їхні напарники обчищали нашу домівку, під приводом того, що наглядають за будинками бабці й Дятла.

Я мовчу, втупившись у тарілку. Врешті я вирішив забрати хрестика зі штанів, перш ніж ті потрапили до пральної машинки. Я помацав себе по кишені, щоб переконатися, що він і досі там, що правда — геть інша і знаю її лише я. Від усвідомлення цього мені паморочиться у голові.

Ми відчиняємо вікна, бо дуже спекотно, від пасти на тарілках ми всі обливаємося потом. Вейн витирає лоба серветкою. Коли кладе її на стіл, я помічаю на ній чорні розводи від бруду. У нього жирна шкіра, лоб і ніс завжди блищать від поту.

— Звісно, ти могла б обійтися без твоєї вчорашньої забаганки, — каже він матері.

— Якої забаганки?

— Отієї дурної вигадки з днем народження. Ти б іще оголошення в газету дала. Всім навколо розляпала, що нас не буде вдома. Можна було просто повісити табличку на двері: шановні синьйори злодії, сьогодні ввечері нас немає вдома, почувайтеся зручніше.

— Та що ти таке верзеш? Що за чортівню ти верзеш?!

Від тих слів, сповнених гніву й обурення, мені стає страшно й бентежно. Ніхто не може так розмовляти з Вейном. Але найнесподіваніше те, що ці слова вилітають з мого рота.

— Марче, ти уроки зробив? Мабуть, буде краще, якщо ти підеш і попишеш трохи у своєму зошиті. Йди!

Мама мовчить. Можливо, вона б і сама зуміла себе захистити, знайшла б виваженіші слова. А замість цього я втрутився і все зіпсував.

— Може, таки припиниш ображати мою маму? І припиниш верзти дурниці? Це що ж виходить — це її провина, що в мене був день народження і нас обікрали?!

Фрази вилітають самі, відчуваю щось на кшталт нудоти, коли замість з’їденої пасти вивертає клубками слів. Мені ледве вдається якось стримати оту хвилю обурення — так, ніби зі словникового меню я вибираю одне слово замість іншого, одну синтаксичну структуру з двох чи трьох можливих, запитальний тон замість наказового.

— І твоя провина теж у цьому є. Може, ти все владнаєш?! Карабінерам воно до лампочки. Як мінімум, вони вже змовилися з «Преторіанцями», домовилися поділити все пополам. То, може, ти знайдеш мамині коштовності?!

— Може, я їх уже і знайшов.

— Марче, ти, схоже, перепив вина — я тобі точно кажу!

Лунає пісня «The Stolen», але після перших двох нот Рамона скидає дзвінок. Якщо трапилося навіть таке, я усвідомлюю, що пахне смаленим.

— Номер того, хто взяв коштовності, у тебе в телефоні.

Я пошкодував про сказане відразу, тому що усвідомив — хай і запізно! — що поводжуся так само, як вчинив би він: видаю себе за супермена.

— Послухай, хлопче, говори напряму, тому що зараз ти мене починаєш ой як дратувати!

Я набираю в легені якомога більше повітря. Чотири пари очей невідривно втупилися в мене. Подумки — п’ять, чотири, три, два, один — рахую останні секунди відносного спокою у нашій мерзотній родині.

— Крадіжку вчинив Дієґо.

Вейн посміхається, поглядає на маму, потім на мене. Його вираз обличчя із здивованого перетворюється на агресивний, і він каже:

— А тепер проси вибачення. Проси вибачення у мене й у Рамони. Ідіот.

— Ідіотом ти будеш називати того злодюжку й торгівця наркотою, який доводиться тобі синком.

Відкриваю долоню, показую хрестик із білого золота.

— І що це за чортівня? Що це все означає, йолопе?!

Не звертаю уваги на образи. Не поспішаю. Пояснюю, що і до чого, хто і як. Після опитування Рамона визнає, що хрестик саме той, вона теж його впізнала. Але Вейн не здається, каже, що він міг потрапити до нашого дому як завгодно. Дієґо міг просто загубити його, коли був тут востаннє, коли ми влаштовували пікнік із барбекю.

Голос у мене спокійний. Зараз я керую і правлю, збираю докупи докази і розбиваю їх ущент, вибираю слова з широкого спектру можливих, вишиковую їх у ряд одне за одним у потрібну мені комбінацію, яка

1 ... 40 41 42 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"