Читати книгу - "Моя зухвала, Ема Ноель"

Кохаю…

Руслан хмуриться. Торкається долонею моєї щоки.

— Ти плачеш? — питає здивовано.

А я й не помітила, як сльози потекли по щоках. Але мені добре. Це сльози від надлишку емоцій.

— Ні, — усміхаюся йому. Дивлюся на його губи, вологі від…

А він дивиться на мене.

Я хочу його поцілувати. І я роблю це. Запускаю руку в його волосся й тягну до себе. Глибокий, жадібний, вдячний поцілунок.

Але я б хотіла ще дещо зробити. Гладжу його груди, ковзаю долонями уздовж напружених м’язів, вниз…

Але Руслан перехоплює мою руку, вгадавши мої наміри.

— Не треба, — говорить тихо.

— Але чому? — питаю, не розуміючи, чому мені не можна.

— Не поспішай, — знову всміхається. — У мене для тебе дещо є, — відчуваю, що відволікає мене, змінює тему. Але не заперечую, дозволяю йому це зробити. Здається, зараз я готова дозволити йому, що завгодно. — Причина, по якій мені довелося тебе ненадовго залишити, — чоловік усміхається ще ширше.

Руслан відходить до столу й щось звідти дістає. Він повертається до ліжка й опускається на коліна. Я ж продовжую лежати на ліжку, проводжаючи його дії поглядом. А потім ошелешено витріщаюся на руку Руслана, у якій виблискує… обручка.

— Ти вийдеш за мене заміж?