Читати книгу - "Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ти поводишся, як мала дитина.
— Тобто хвилюватися за дорогих людей — це дитяча поведінка? — обурився він.
— Заспокойся, Алексе, — я зітхнула, обійняла його обличчя долонями й заглянула в очі. — Я мисливець. Так вже сталося, що я ризикую своїм життям. Завжди. Як бачиш, досі жива.
— І-і-іс…
Демони, та він зараз вибухне!
— Я ж не буду одна. Зі мною Джейк і Нол. Ти ж знаєш. А ще Белла. Та й інші мисливці підтягнуться. Охорону посилили. Тому…
— Я поїду з тобою й допоможу, — він забрав руки зі свого обличчя й обійняв мене.
— Але ти…
— Не намагайся, Іс. Ти мене не відмовиш, — перервав мене хлопець. — Ти забула про демона, який тільки чекає твого повернення. І про вбивць, які розгулюють містом.
— Та ти, чорт забирай, мене вислухаєш, чи ні?! — обурилась я, відійшовши від нього. — Ти впертий баран, Стюарте! Невже до тебе не дійде те, що полюватимуть не на мене, а на тебе? Так само, як на Дена та інших. Та ти вперто цього не помічаєш! Невже так важко посидіти тут ще тиждень?
— Ти думаєш, я не зможу захиститися? — серйозно запитав хлопець. — Я вже казав, що…
— Замовкни й послухай мене, — я прикрила очі і видихнула. — Та кому я, взагалі, щось намагаюся пояснити?! Я, з якогось дива, стараюсь вмовити тебе залишитись тут, щоб ти не став черговою мішенню, а ти… та роби, що хочеш, — втомлено промовила я, і перейшовши через ліжко, вийшла з кімнати.
На ходу одягла довгу в’язану кофту, що встигла прихопити з собою. І чому я, взагалі, цим переймаюсь? Псую собі нерви хтозна-чому і навіщо… відчинила холодильник, дістала пляшку з водою. Потрібно охолонути… він хвилюється за мене, та й впертий від природи, схоже. Тож це нормально, що він не хоче мене слухати. А я…
Алекс, з’явившись буквально нізвідки, обійняв мене зі спини. Я, не очікувавши цього, здригнулася і пляшка з водою полетіла на землю. Чому я не чула його кроків?
— Ти хвилюєшся за мене? — тихо запитав хлопець.
А що я? Виходить, що хвилююсь. Інакше я б не кричала на нього.
— Виявляється, що так, — після короткої паузи, буркнула я.
— Вибач, я не хотів тебе злити, але ми поїдемо разом, гаразд? — Алекс опустив голову мені на плече. — Ну не можу я відпустити тебе саму, а сам відсиджуватись у схованці. Неправильно це.
— А як інакше? Не мене ж вбити хочуть…
— Мене не вперше вбити хочуть. Давай закриємо цю тему, бо знову посваримось. Кожен залишиться при своїй думці, але поїдемо разом.
— Тоді тобі доведеться сидіти вдома, — невдоволено промовила я, розуміючи, що одній полетіти не вдасться.
— Якщо в тебе, то я згоден, — на обличчі хлопця заграла усмішка.
— Ти нестерпний, Алексе, — зітхнула я. — Он, воду через тебе розлила.
Вивільнилася з обіймів, підняла майже пусту пляшку і взяла серветки. Добре, що тут не килим.
— Ти просто замислилась. От і не почула моїх кроків, — промовив Алекс, дивлячись на мене. У погляді було величезне задоволення.
— Ти чого на мене так дивишся? — насторожено запитала я.
— Нічого особливого, — відповів вампір з хитрою усмішкою на вустах. — Снідати будемо, чи ще поспимо трохи? Тільки п’ята минула.
Я ще кілька секунд дивилися на хлопця, а потім згадала, як напористо він цілував мою шию. Торкнулася її. Усмішка Алекса стала ще ширшою. От…
Зірвалася й підбігла до дзеркала. Ді-ідько… один, два, три… та ще й не тільки на шиї.
— Ти з розуму зійшов! — обурилась я. — Ти знаєш, скільки на це все тоналки піде?
— Навіщо їх ховати? — хитро промовив Алекс, явно потішаючись. — Я ж свої не замальовую.
— В тебе тільки один… — тихо пробурмотіла я.
— Можеш додати, я не проти.
— Та йди ти, — буркнула я. — О котрій літак?
— О сьомій вечора. Аеропорт, на щастя, у двадцяти хвилинах їзди звідси, тому ми маємо купу часу. Може, ще трохи поспати?
— Поспиш тут…
Речі були майже складені, до відльоту залишалося кілька годин. Оскільки ми мали ще трохи вільного часу, я вирішила перекусити. Алекс щось робив у своїй кімнаті. Складалося таке враження, ніби він весь гардероб звіз сюди…
Ех, як добре починалася відпустка, а що маю зараз? Зриваюся й лечу назад, ймовірно, через чиюсь схиблену фантазію. Навіть, захопивши владу над вампірами нашого штату… та й це під питанням. Вони не будуть підкорятися абикому. Не розумію логіки… хіба вони мають зв’язки з верховними демонами, які б були зацікавлені в цьому. Тоді це величезна проблема… схиблені. Влада, гроші, загарбання, знищення… повна деградація. Ніколи таких не розуміла. Мені всього вистачає і я задоволена своїм життям. А їм…
— Алексе, телефон, — я сиділа на дивані у вітальні, коли задзвонив його телефон.
— Хто? — запитав хлопець, схоже, не поспішаючи сюди.
— Не знаю. Номер не записаний.
— Візьми слухавку. Я зараз.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім», після закриття браузера.