Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Якщо йдеться не про гроші, то про що? Помста? Жага крові?
— Може, просто жага, — припустив Чендлер.
— Якась сексуальна гра вийшла з-під контролю?
Мітч тинявся кабінетом, наче йому кортіло почубитися з кимось, і негайно увірвав Чендлера.
— У нас немає доказів проти жодного з підозрюваних, які б щось таке підтверджували. А ще ми не знайшли на згарищі ніяких знарядь чи пристроїв еротичного характеру.
— Нічого, крім вашої впертої дупи, — відгукнувся Чендлер. У кабінеті запала тиша.
Мітч нарешті увірвав її, повернувшись до контори.
— Тут ідеться про партнерство, — оголосив він, — або колишнє партнерство. І кожен тепер намагається повісити вину на іншого.
— Я вже про це думав, — увірвав його сержант. — Їх нічого не пов’язує…
— Крім місця злочину та однакових розповідей? — поцікавився Мітч. — Ні, там було партнерство і була сварка. Це призвело до незгоди, і кожен взявся звинувачувати іншого. Це пояснює, чому їхні історії такі подібні.
— Я не бачу, щоб вони працювали разом. Вони бояться… — почав Чендлер, але Мітч вже пішов далі й читав лекцію одному із членів своєї команди, Маккензі: молодик мав такий вигляд, наче ще й голитися не почав. А може, бос так його залякав, що він знову став схожий на дитину. Мітч наказав хлопцеві влаштувати прес-конференцію для стерв’ятників, що чекали під дверима.
Те, що Чендлер збирався сказати, вже якийсь час крутилося у нього в голові, але розмова з Танею висунула цю думку на перший план. Якби Ґабрієль і Гіт справді працювали разом, як така собі подвійна машина для вбивств, а потім посварилися, кожен розповідав би свою історію про те, як вони опинилися в лісі, ці історії були б вигадані незалежно одна від одної. Можливо, Мітч вважав себе розумником, але він помилявся. Він дав історії керувати собою, оминаючи увагою докази. Один із чоловіків і лише один був справжньою жертвою, а вбивця просто осідлав їхню історію. Іншого пояснення не було.
25
Розпочалася прес-конференція, Мітч у щойно почищеному костюмі стояв в оточенні своїх друзяк на сходах поліційного відділка і зверхньо дивився на репортерів.
Було щось сюрреалістичне в тому, як Ендрюс гордо виступав перед тим, що Чендлер вважав своїм відділком, хай навіть був лише гвинтиком у механізмі. А тепер його місце зайняв більший гвинтик.
Коли Мітч озвався, камери замиготіли спалахами, а журналісти почали штовхатися, змагаючись за кращу позицію для свого мікрофона, — кожен хотів отримати досконалий шматочок повідомлення від цирку, що приїхав до міста, підігрітого плітками у соціальних мережах і встановленням блокпостів.
Інспектор відповідав на вистрілені в його бік запитання, зосереджуючись на кожному, хто їх ставив, — просто природжений політик. Він увесь перетворився на кивки й усмішки, а рішучі жести його рук намагалися навіяти цьому зібранню відчуття певності й контрольованості. Він був справжній майстер комунікації, навіть якщо не казав жодного слова.
— Переконаний, ви зможете зрозуміти, що на цьому етапі я не можу поділитися багатьма подробицями.
«Тому що ти не так аж багато знаєш», — подумав Чендлер.
— …тому що поки ще зарано обговорювати певні аспекти активного розслідування. Єдине, що я можу вам сказати: зараз ми утримуємо під вартою двох людей, які нам у цьому розслідуванні допомагають.
Камери й мікрофони совалися перед Мітчем туди-сюди, наче водорості в потужній течії.
— Розслідування чого? — пролунало запитання з натовпу. Відповіддю на нього стала чергова переможна усмішка.
— Можете бути певні: коли настане час, я повідомлю вам деталі.
Одне складне запитання вдалося відбити. Після нього прилетіло інше:
— Чи правда, що один із підозрюваних утік, і саме тому ви встановили блокпости? Невже ваш підозрюваний справді розгулює на свободі, інспекторе, а вам не вдалося проінформувати про це місцеве населення?
Мітч пхикнув.
— Нічого такого лиховісного. Людина, яку ми шукали, на тому етапі не мала можливості зв’язатися з нами, тож було вирішено, що кілька блокпостів — єдиний належний вихід для забезпечення контакту з нею. Отже, нічого лиховісного. Я не хочу, щоб преса ширила містом страх і плітки.
Хай там як Чендлер зневажав Мітча, він мусив визнати, що той справді майстерно керував юрбою.
Подякувавши всім за присутність, інспектор нагадав репортерам, щоб вони поважали роботу, з якою тепер необхідно впоратися поліції. Він оголосив кінець прес-конференції, побажавши всім успіхів із пошуками місця для ночівлі, і пожартував із однією блондинкою з Порт-Гедленда, що їй, можливо, доведеться спати у своєму фургоні. «Він заводить друзів, — подумав Чендлер, — друзів у всіх потрібних місцях».
Але Мітч іще не закінчив.
— Насамкінець я хотів би зауважити, що всі наступні запити вам слід спрямовувати сержантові Чендлеру Дженкінсу — він стоїть ось там, — зауважив інспектор, вказуючи на нього, — якого всі ми, звичайно, знаємо як голову цього місцевого відділення.
Призначивши цими словами Чендлера на вимушену посаду поштової скриньки, Мітч пішов геть.
26
2002
Минуло шістнадцять днів у глушині — й сили поліції знову відкликали. Тепер замість шести помічників у Чендлера і Мітча залишилося лише двоє; Сильвія та Артур зривалися на них, критикували всю поліцію, що опустила руки у справі їхнього сина, та лютували, що їхні податки йдуть на такі нікчемні зусилля.
Тепер відстань, яку вони долали за день, скоротилася, і проблема була не лише в суворій місцевості. Давалися взнаки хибні сліди, кожен камінь і кожну латку землі просочила надія, будь-який клаптик чогось, створеного цивілізацією, вважали свідченням того, що нещодавно тут проходив Мартін. Розуміючи бажання знайти сина, Чендлер однаково не міг осягнути розпачу, який вчепився у цю родину й вичавлював рештки логіки з Артура, інтелігентного чоловіка, що провів ціле життя за робочим столом, а тепер, коли літо було вповні, опинився у дичавині, безрезультатно шукаючи свою дитину. Попри зближення з літнім чоловіком, молодий полісмен намагався емоційно відмежуватися. Однак це виявилося непростим завданням, зважаючи на малого, що тинявся поруч, потребував постійного нагляду, легковажно чвалав уперед і повертався до решти, тільки якщо на нього прикрикували. Усі ці події залишалися для нього значно кращою за школу пригодою. Його завзяття мало б підбадьорювати інших, але ці дні давно минули. Логіка підказувала, що хлопчика слід залишити в місті, де він буде в безпеці, однак саме логіки тоді бракувало.
— Він тільки під ногами плутається, — визнав Чендлер у розмові з Мітчем.
— А що ти пропонуєш? Прив’язати його до дерева і забрати пізніше?
Чендлер знизав плечима.
— Може, й так. Дідько, я перетворююся на тебе!
— Я пишаюся, що ти дослухався до голосу розуму, — похвалив його Мітч.
— Але не зовсім на тебе.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «55, Джеймс Деларджі», після закриття браузера.