Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

батько, хутко забуде її. Зорі чекають, приготуйтесь, діти!

Він обвинув нас широким прозорим плащем і ніби сповив теплим коконом-лялечкою. Ми піднялися над цвинтарем, у небі колихнулися світила, під йогами заблищала річка, попливли вогники містечка. Я задрижав від страху.

— Не бійтеся! — громово крикнув Ойра-хан, і голос його лунав, як дзвін серед неба.

— А ми не впадемо? — пискнув Тарасик.

— Нам нікуди падати, ми — господарі неба! Забудьте про падіння!

Вітер тонко забринів у вухах, простір п’янив, сповнив груди мужністю. В свідомості зароїлися сновидіння, бо, справді, хіба таке можливе в житті: політ над землею, ширяння над хмарами, де літають лише орли?

Скільки часу минуло — хто скаже? Хвилина, година, вічність чи мить? Була казка, насолода, котрій нема назви й виміру. Впали межі страху, і мені здалося, що ми стали всемогутніми істотами. Отямилися на високій горі: довкола іскрилися спокійні блискучі зорі, внизу громадилися темно-зелені хребти.

— Де ми? — прошепотіла Марічка.

— Карпати, — скупо одвітив Ойра-хан. — Ми прибули туди, де я спустився з неба. Заждіть хвилинку.

Він підійшов до гостроверхої скелі, простягнув уперед якусь чорну паличку, з неї вирвався яскравий промінь, описав коло. Посипалось каміння, захиталася скеля і впала униз. Ойра-хан схилився до чорного отвору в горі, потім розігнувся. Ми побачили на його долоні велике зеленкувате яйце, що примарно мерехтіло, ніби світляк.

— Що це? — вихопилось у мене.

— Яйце корабля, на якому ми полетимо.

— Як же так? Воно ж малесеньке...

— З маленького яйця теж виростає великий птах. Дивіться!

Ойра-хан поклав яйце на землю. Воно засяяло блакитною зірочкою, шкаралупа тріснула, і в просторі попливла райдужна хвиля. Почувся мелодійний звук, за ним ще, ще, ще... Над горою покотилася органна музика. Гарячий подих війнув у обличчя. Яйце зникло, натомість ворушилася, звивалася вогняним змієм багатобарвна спіраль. Вона плавила каміння, перетворювала в різні форми і поєднувала докупи. Мелодія наростала, посилювалася, до неї вливалися нові й нові пісні та акорди, голоси і вібрації.

— Чудо! — зітхнув Тарасик.

— Аж мурахи поза спиною повзуть, — додав я.

— Колись і люди Землі зможуть діяти так, — озвався Ойра-хан. — І полетять до зірок. Дивіться й звикайте...

Вогниста споруда піднялася над скелями, осяяла довколишні схили. Десь внизу, у хащі, злякано кричали сичі, з долини почувся сумний гук дзвону, закалатав на сполох. Та ось пломінна спіраль почала згасати, велетенське яйце померкло.

— Корабель народився, діти. Ходімо до нього. Прощайтеся з Землею.

Ми глянули на обрій. Над горами малювалася рожева смужечка майбутнього дня. Тарасик тривожно підняв погляд на Ойра-хана.

— Як же воно буде? Що нас чекає?

— Чекає небувале, — сказав Ойра-хан. — Як моряка в океані. Приготуйтесь до таємниці, до вічно нового...

Ми ступили у темний отвір корабля. Загриміли громи, зірки звилися, мов сувій паперу, сліпучі блискавиці метнули видимий світ у небуття...

...

Народи мене, Матінко Божа, В Новий Світ народи, Поклади мене в Зорянім Ложі, Щоб не знав я біди. Хай сповиє мене те Мовчання, Що у серці Твоїм, Хай моєю оселею стане Твій надзоряний Дім. У обіймах Твоїх задрімаю Мов дитя, залюбки, І не треба вже іншого раю - На віки... на віки... А як знову настане тривога І Земля спалахне - У далеку криваву дорогу Ти розбудиш мене. Я пройду крізь ворота тілесні, За похмуру межу, Та Твій образ, Матусю, чудесний У душі збережу... Лиш одне я молю: у долині, Де страждання завжди, - Не покинь Твого вірного сина Серед лиха й біди, Ти вдихни мені мудрості й сили, Певність в ділі святім, І здолаю я темну могилу, І вернуся в Твій Дім...

Великий чи малий Всесвіт?

Смійся, смійся над тим запитанням, мудра Дитино. Ось я ловлю в долоні барвистого метелика, хочу з ним погратися. Він бринить феєричними крильцями, жартує зі мною, не дається до рук, перелітаючи з квітки на квітку. Для нас відсутня безмежність, а є лише неповторна мить вічної гри...

Що таке зірка, що таке сонце?

О наївні запитання. А що таке промениста блискітка на хвилі ріки? Невже в ній менша таїна, аніж у грізних вихорах небесних гігантів? Сказавши що-небудь про іскру, квітку чи зірку — чи передаєш ти знання про них?

Знати — любити! Знати — стати тим, кого хочеш збагнути ! Знати — злитися у коханні, забути навіки себе.

Заглиблюйся, поринай у щасливий танець атомів, небесних туманностей, первісних океанів, хороводів юного життя. Стань мукою й радістю нових народжень. Стань пошуком небувалих шляхів! Стань повелителем і повстанцем! Стань громовим і мовчазним, коханим і самотнім. Це — життя...

Ти жадаєш творити ?

Вставай, підіймайся, пробуй! Мати Природа для того й розбудила тебе з правічного сну. Ліпи смішні притулки для ляльок своїх на березі Великого Моря. Не соромся їх. То провісники грядущих прекрасних споруд, яких не посоромиться навіть титан. Всякий шлях невимірний, тільки бійся стверджувати безповоротність