Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

— Сатана, — почувся свистячий шепіт позаду.

Люди обурено зашикали, загомоніли. Факір, не звертаючи уваги на ті вигуки, запалив сірника, кинув його на воду, вся поверхня запалала страшним, потужним полум’ям. Жар від вогню відчули навіть в задніх рядах, глядачі зарепетували, але пломінь згас так же раптово, як і виник, а натомість вся арена покрилася килимом ніжно-рожевих маків. Квіти погойдувалися під подихом ніжного леготу і бриніли мелодійними акордами.

На арені з’явилася Марічка. З нею Ойра-хан повторив свої фокуси. А коли дівчинка пішла геть з арени, кланяючись глядачам та посилаючи поцілунки, жандарм схилився до свого сусіда і щось прошепотів. Той крикнув ілюзіоністові:

— Маю слово до пана факіра!

Ойра-хан мовчки вклонився.

— Як пан ілюзіоніст ставиться до релігії?

— Я гадаю, тут не місце для теологічних диспутів, — холодно відповів факір.

— І все-таки... Якщо ви вірите в Бога... то могли б силою свого... м-м-м... мистецтва, уміння, як би це висловити? Могли б показати образ райського блаженства, Божих янголів, я не кажу, звичайно, про самого Господа...

— Чому ж, — невимушено відповів Ойра-хан. — Можна й Господа. Побачити можна все, але своїми очима...

— Не розумію...

— Дуже просто. Ось тут, на арені, з’явиться Господь, як його бачите ви ! Увага, зосередьтесь!

Сусід жандарма почервонів, розгубився. На арені виник якийсь бутафорський трон, подібний до суддівського стільця у губернській канцелярії, на ньому бундючилася істота, хтозна на кого й схожа: мавпа не мавпа, людина не людина, на голові мала жандармський кашкет з кокардою, на плечах римську тогу з еполетами, у м’язистих волохатих руках замість скіпетра — поліцейську дубинку. В залі вчинилося ревище — хтось реготав, хтось обурювався. Жандарм щось гнівно шепотів своєму сконфуженому сусідові. Ойра-хан іронічно усміхався. Видіння зненацька щезло, і фокусник, наче нічого й не відбулося, підкинув угору маленьку прозору кулю, вона ширилася, роздувалася, заповнила простір під склепінням цирку, а в ній заясніли, заіскрилися золотисті жаринки-зорі. Люди охнули: перед ними мерехтіло пічне дивоколо, на його тлі з’явилися прегарні півпрозорі істоти. Вони літали поміж зірками і співали дивну пісню без слів — гармонійну, ніжну, заколисуючу.

— Я хочу туди, до них, мамцю! — почувся високий, чистий голос дитини.

Хтось засміявся. Факір піднявся над ареною і опинився у центрі сфери. Прозорі істоти утворили кільце, замкнувши Ойра-хана у грайливий хоровод. Потім вони перетворилися у гірлянду квітів, запломеніли багаттям, вогонь зненацька вибухнув з страхітливим гуркотом. Іскри посипалися на глядачів, декого навіть обпалило. Зчинився галас. Ойра-хан з криком упав на арену. На жовтій тирсі виразно виднілися криваві плями. Факір лежав непорушно. З дверей вихопився блідий Агійо, схилився над ілюзіоністом.

— Лікаря! Чи є тут лікар? — крикнув він до залу.

Кілька глядачів переступили бар’єр, схилилися над тілом факіра. Літній лікар вийняв стетоскоп, послухав серце у Ойра-хана. Глянувши на публіку, глухо сказав:

— Смерть! Моментальний шок...

Люди залементували, хтось істерично заголосив. Всі потяглися до виходу. Я почув чіткий голос жандарма — холодний, зневажливий:

— Комедія закінчена. Ходімо, панове, з цього балагана!

...

Тут знову мої спогади хаотично перемішані. Ми були жахливо вражені смертю факіра. Але Марічка знайшла нас, заспокоїла. Сказала, що треба зачекати, що Ойра-хан так просто не покине нас.

Хоронили ілюзіоніста на світанку. Ми з Тарасиком спостерігали, як складали шатро бродячого цирку, як на тому місці метушилися люди, скидаючи всяке начиння на гарби та фургони. Іржали коні, щось кричав Агійо. На одній підводі стояла проста чорна труна. Коні рушили, за труною пішов Агійо, кілька циркачок-артисток, Марічка. Ми з Тарасиком чимчикували назирці. Цвинтар був неподалік над Бугом. Підвода зупинилася біля свіжовикопаної ями, здалека виднілася золотиста глина. Два чоловіки зняли труну, відкрили віко. Ми з-за кущів бачили бліде обличчя Ойра-хана, пасмо пшеничного волосся. Агійо щось тихо промовляв, жінки плакали. Марічка стояла мовчазна, замислена. Труну закрили, спустили в яму. Всі кинули по жмені землі. Копачі почали завзято загортати могилу. Агійо махнув рукою і сумно рушив назад, за ним потяглися інші. Лише Марічка стояла над горбком землі непорушно, ніби когось чекала.

Зійшло сонце. Над цвинтарем пливли тумани, розтікалися прозорими струменями поміж горбиками. Копачі підрівняли могилку і, жваво перемовляючись, пішли теж.

...

Тої ж ночі Марічка привела нас на цвинтар. Було лячно, тривожно. Не вірилося, що ми знову побачимо Ойра-хана. Все сталося, як у сні: ані логіки, ані причинного зв’язку. Діється — і все! Я вже в дорослому віці замислювався: може, все діється поза всякою причинністю, але ми вводимо явища в зрозумілий ланцюжок, бо інакше — розгубимось перед лавиною явищ...

А там, у сновидінні минулого, казка повністю вступила в свої права. Ми побачили фосфоричну блакитну постать факіра — живого, неушкодженого. Я ледь чутно прошепотів:

— Це ви? А навіщо було...

— Що?

— Умирати? Щоб вас хоронили?

— Моя остання ілюзія, — засміявся Ойра-хан. — Хай вважають, що таємничий ілюзіоніст «врізав дуба», як вони жартують. Утік, зник — отже, злочинець, треба шукати, замислюватися, розгадувати причини. А вмер — забули. Ниточки зв’язку розрубані. От з вами складніше. Вас шукатимуть, за вами потягнеться струмочок жалю і смутку...

— Я сирота, — заперечив я. — Хто за мною плакатиме?

— А ти, Тарасику?

— У мене є мама. Вона плакатиме...

— То, може, залишишся?

— Ні, ні! Ми забудемо все! Ми хочемо в небо!

— Забувати не треба, — серйозно сказав Ойра-хан. — Куди б не прагнуло ваше серце — пам’ятайте про світ, де ви народжувалися, де зростали й мужніли. Ну, гаразд! За Марічку я спокійний: Агійо — нерідний