Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"

Не випадало Києву псувати стосунки і з воскресаючою Польською державою. Одне з найбільш гострих питань у двосторонніх стосунках – питання про статус поліетнічної Холмської губернії. Після державницького розпаду Австро-Угорської імперії польське керівництво висунуло законні, підкріплені силою зброї та прихильним ставленням Антанти, претензії на цю територію. 5 листопада український уряд, обговоривши status quo, що утворилося на Холмщині після відходу австрійської армії, ухвалив формальний протест проти переходу губернії під польську юрисдикцію. Аргументували так: мовляв, встановлення там польської влади суперечило як Берестейським угодам (які Польща ніколи не підписувала і не визнавала), так і так званому «праву націй на самовизначення». Висловили хіба надію, «що польський уряд вживатиме з свого боку всіх заходів до того, щоб межі України були заховані в тому вигляді, як це було встановлено згодою з австро-угорським урядом в серпні місяці».

Це питання у фокусі українського МЗС, м'яко кажучи, не перебувало. Стосунками з більшовицькою Росією впродовж травня – листопада опікувалася мирна делегація УД на чолі з Сергієм Шелухіним, до складу якої увіходили Хр. Барановський, О. Ейхельман, П. Линниченко, А. Свіцин, О. Сливинський.

Шелухін Сергій Павлович. Народився 1864 р. в с Деньгі Золотоніського повіту Полтавської губернії в дворянській родині. Випускник юридичного факультету Київського університету Св. Володимира, працював у судових установах Єлисаветграда, Кам'янця-Подільського, Кишинева слідчим, суддею, прокурором, почесним суддею, членом окружного суду в Одесі.

Сергій Павлович Шелухін.

В 1917 р. – голова Революційного комітету в Одесі, член УЦР, член УПСФ, генеральний суддя УНР, міністр судових справ УНР. У 1918р. – член Державного сенату УД. В 1919 р. – міністр юстиції в уряді Чеховського, член української делегації на мирній конференції в Парижі. З 1921 р. – на еміграції в Чехословаччині, професор Українського вільного університету та Українського педагогічного інституту ім. Драгоманова. Помер у Празі в 1938 р.[159]

12 червня результатом переговорів, які проходили у Києві від 23 травня, стало підписання умов прелімінарного миру. Згідно з цією угодою, більшовики дістали можливість відкрити на території УД консульства у Києві, Одесі та Харкові, а також консульські агентства в Житомирі, Кам'янці-Подільському та Полтаві. «Основною функцією в діяльності російських радянських консульств на території України, – не погодитися з цим висновком неможливо, – було… проведення агітаційної та підривної роботи, спрямованої на порушення суверенітету та національних інтересів Української Держави»[160], оскільки більшовики трактували Україну виключно як плацдарм та мобілізаційний ресурс для розгортання світової пролетарської революції.

Тим часом Шелухін та члени делегації підійшли до виконання покладеної на них місії відповідально. Від 21 червня голова делегації сумлінно доповідав урядові «про хід роботи делегації». Уряд сумлінно включав «постанову з даного питання до особливого таємного журналу». Всього таких та інших доповідей заслухали принаймні шість разів, а саме – 2,17 липня, 7 серпня, а також 7 жовтня, 6 та 12 листопада.

Єдиний відомий з протоколів урядових засідань наслідок багатомісячних переговорів – ухвала від 14 серпня про приєднання до України Гомельського, Путивльського, Рильського повітів – до Чернігівської губернії, Білгородського, Валуйського, Гайворонського, Корочанського, Новооскільського, Суджанського – до Харківської; повіти Речицький, Пінський та Мозирський об'єднали в особливу Поліську округу з адміністративним центром у Мозирі.

Драматичним було обговорення «російського» питання 16 вересня. Ось що записано в протоколі РМ: «Вислухавши повідомлення голови Колегії Верховних правителів про такі, що проводяться (в оригіналі – «производимые». – Д. Я.) на території колишньої Російської імперії радянською владою масові арешти та розстріли без будь-якого суду ні в чому не винних осіб, серед яких немало українських громадян, Рада міністрів, глибоко обурюючись нелюдським способом політичної боротьби з боку радянської влади, рішуче протестуючи проти зневаги всіма принципами міжнародного права зазначеними діями стосовно українських громадян і гаряче співчуваючи стражданням кращої частини братського російського народу, ухвалила:

1) звернутися до всіх держав світу із самим наполегливим закликом з метою припинення скоєних на території Росії злочинів;

2) просити Колегію Верховних правителів шляхом стосунків з німецькою владою про прийняття цією владою рішучих заходів для встановлення міцних гарантій недоторканості арештованого глави православної церкви патріарха Тихона, а також для того, щоби всі українські громадяни, що проживають на території Росії, були прийняті під особливе заступництво німецької влади та були цілком вилучені з юрисдикції органів ради народних комісарів, зважаючи на те, що всі протести дипломатичних агентів України щодо незакономірних (так у тексті. – Д. Я.) репресій проти українців не привели до цього часу ні до яких результатів».

Взагалі офіційний тон керівництва УД щодо більшовицької Росії був якщо не рішучим, то жорстким. Так, 20 вересня РМ у категоричній формі відмовилася вести двосторонні переговори про кордони із Областю Війська Донського та вирішила «твердо стояти на наміченій лінії» в переговорах щодо демаркаційної лінії між Україною та Росією Леніна – Свердлова – Бронштейна – Розенфельда. Нарешті 11 листопада, заслухавши відповідне повідомлення товариша міністра закордонних справ Палтова, уряд уповноважив його лише на підписання угоди про створення української місії у Москві та більшовицької в Києві «з тим, щоби склад місії був не більше 3-х осіб та 1 дипломатичного кур'єра… за тієї умови, що представники сторін не мають