Читати книгу - "Гіркий сміх"

— Пригадую, — мовив Кольберг. — Родинна трагедія. Звичайна собі історія. Я навіть не розумію, чому її передали нам на розгляд. Наче взята з підручника криміналістики. Нещасне подружжя, неврози, сварки, погані матеріальні умови. Кінець кінцем чоловік убив дружину, більш-менш випадково. Тоді хотів накласти на себе руки, але не зміг і пішов у поліцію. Так, Стенстрем справді займався цією справою. Провадив допити.

— Стривай, під час тих допитів щось сталося.

— Що саме?

— Я не знаю. Але одного вечора Оке прийшов дуже збуджений.

— Там не було чого збуджуватися. Сумна історія. Типовий злочин в умовах загального добробуту. Самітний чоловік з жадібною до багатства дружиною, яка весь час гризла його, що він мало заробляє. Що вони не можуть купити собі моторного човна, дачі і такої гарної машини, як у сусіда.

— Але під час допитів той чоловік сказав щось Оке.

— Що?

— Не знаю. Але щось таке, що він вважав дуже важливим. Я, звичайно, запитала те саме, що й ти, однак він тільки засміявся і сказав, що я скоро сама побачу.

— Так і сказав?

— «Ти скоро сама побачиш, люба Осо». Так і сказав. Здавалося, те, що він почув, дуже його підбадьорило.

— Дивно.

Вони трохи помовчали. Нарешті Кольберг стрепенувся, взяв зі столу розгорнену книжку й запитав:

— Ти розумієш, навіщо він підкреслив ці речення?

Оса Турел підвелася, обійшла навколо столу і зазирнула в книжку.

— Розумію.

— Справді?

— Ми якось говорили про це. У зв'язку зі справою тієї американки, яку вбито на каналі Єта. Ви саме тоді займалися нею.

— Справа Русеанни, — мовив Кольберг. Він трохи подумав, потім додав: — Але в нього тоді ще не було цієї книжки. Я згадую, що знайшов її, коли робив лад у своїх шухлядах. Тоді, як ми переїздили з Крістінеберга. А це було набагато пізніше.

— А цей другий коментар здається мені цілком логічним, — мовила Оса.

— Так. А ти не знаходила записника чи календарика, де він робив якісь нотатки?

— Хіба в нього в кишені не було записника?

— Був. Ми його переглядали. І не знайшли нічого цікавого.

— Я перешукала всю квартиру, — мовила Оса.

— І щось знайшла?

— Ні, нічого. Він не мав звички щось ховати. До того ж він був не дуже акуратний. Звичайно, в нього був ще один записник. Он він лежить там, на письмовому столі.

Кольберг підвівся і взяв записник, такий самий, як той, що вони знайшли в'кишені Стенстрема.

— Там майже нічого немає, — сказала Оса Турел.

Вона скинула з правої ноги шкарпетку й почухала п'яту. Ступня в неї була тонка, вузька, гарної форми, з довгими, рівними пальцями. Кольберг якийсь час дивився на її ногу, потім перегорнув записник. Справді, там майже нічого не було. На першій сторінці були записані основні відомості про бідолаху Біргерсона, що вбив свою дружину.

Вгорі на другій сторінці стояло тільки одне слово: Морріс.

Оса Турел заглянула в записник і здвигнула плечима.

— Мабуть, це назва машини, — сказала вона.

— Або прізвище агента з Нью-Йорку, — сказав Кольберг.

Оса стояла біля столу й дивилася на фотографії. Раптом вона ляснула долонею по стільниці.

— Якби я хоч мала дитину! — майже крикнула вона, потім стишила голос і додала: — Він казав, що ми ще встигнемо. Що треба почекати, поки його підвищать по службі.

Кольберг нерішуче рушив до передпокою.

— От і встигли, — промурмотіла вона, а тоді спитала: — Що тепер буде зі мною?

Кольберг обернувся і сказав:

— Так далі не можна, Осо. Ходімо.

Вона блискавично повернулася до нього і з ненавистю спитала:

— Ходімо? Куди? В ліжко? А куди ж іще.

Кольберг довго дивився на неї.

Дев'яносто дев'ять чоловіків зі ста побачило б у ній утлу, бліду, малу дівчину, що не дбає про свою зовнішність, нечесану, в бахматій одежі, в одній грубій надто великій шкарпетці. Побачили б худе тіло, тонкі жовті від тютюну пальці й змарніле обличчя.

А Ленарт Кольберг бачив складну фізично і психічно молоду жінку з полум'яним поглядом, цікаву, варту того, щоб з нею познайомитися ближче.

Чи Стенстрем також це побачив, чи був одним із дев'яноста дев'яти, але мав незвичайне щастя?

Щастя.

— Я не те мав на думці, — сказав Кольберг. — Ходімо до мене додому. Місця в нас вистачить. Ти вже досить насиділася сама.

У машині Оса заплакала.

Віяв пронизливий вітер, коли Нордін вийшов з метро на перехресті Свеягатан і Родмангатан. Він обернувся спиною до вітру й швидко пішов по Свеягатан у південному напрямку. Звернувши потім на Тегнергатан, він опинився з завітряного боку і пішов повільніше. Кроків за двадцять від рогу містилася кондитерська. Він спинився перед вітриною і заглянув усередину.

За прилавком сиділа руда жінка в зеленій сукні й розмовляла по телефону. Крім неї, в приміщенні не було нікого.

Нордін рушив далі, поминув Лунтмакаргатан і спинився перед антикварною крамницею подивитись на мальовану олійними фарбами картину, що висіла за заскленими дверима. Поки він міркував, чи митець хотів зобразити двох лосів, чи, може, лося й оленя, за плечима в нього почулися слова:

— Aber Mensch, bist du doch ganz verruckt?[2]