Читати книгу - "Гіркий сміх"

— Чи він якось змінився, поки це сталося?

— Так, — по хвилі мовила вона.

— Як змінився?

— Це нелегко пояснити.

— Може, ці фотографії якось пов'язані з тією зміною?

— Так. Більше, ніж будь-що. — Оса простягла руку, підсунула до себе фотографії і глянула на них. — Щоб говорити з кимось про зміни в Оке, треба йому довіряти, а я не певна, чи довіряю тобі, — мовила вона. — Але все-таки спробую.

У Кольберга змокріли долоні, і він витер їх об штани. Вони помінялися ролями: тепер вона була спокійна, а він хвилювався.

— Я кохала Оке, — мовила вона. — З самого початку. Ми почуттєво не зовсім пасували одне до одного. В нас був різний темперамент. А також неоднакові вимоги. — Оса пильно глянула на Кольберга. — Але й так можна бути щасливим. Можна навчитися бути щасливим. Тобі це відомо?

— Ні.

— Ми цьому найкращий доказ. Ми навчилися. Думаю, ти розумієш мене?

Кольберг кивнув головою.

— Бек не зрозумів би, — мовила вона. — А тим паче Ренн чи хтось, кого я знаю. — Вона знизала плечима. — В кожному разі ми навчилися бути щасливими. Пристосувались одне до одного, і нам було добре.

Кольберг на хвилину забув, що треба слухати. Він ніколи не задумувався над тим, що існує ще й така альтернатива.

— Це було нелегко, — повела вона далі. — Спробую тобі пояснити. Бо без цього не можна пояснити, як саме змінився Оке. Навіть коли б я розповіла безліч дрібниць, що стосуються мого особистого життя, то не певна, чи ти б зрозумів. — Вона закашлялась і діловито зауважила: — Останнім часом я надто багато курила.

Кольберг відчув, що зараз станеться якась зміна. Раптом він усміхнувся. Оса також усміхнулася, гірко, але все ж таки всміхнулася.

— Отже, треба кінчати з цим, — мовила вона. — Чим швидше, тим краще. На жаль, я сором'язлива. Дивно, правда ж?

— Зовсім не дивно, — сказав Кольберг. — Я сам страшенно сором'язливий. А втім, сором'язливість іде в парі з чутливістю.

— До зустрічі з Оке я взагалі думала, що я німфоманка чи якась божевільна, — швидко мовила вона. — Потім ми закохалися одне в одного й почали пристосовуватись: я до нього, а він до мене. Я дуже цього хотіла. Зрештою, Оке також. І нам пощастило. Я навіть ніколи не уявляла собі, що може бути так гарно. Я забула, що я пожадливіша за нього, спершу ми кілька разів говорили про це, а потім уже й не згадували. Не було потреби. Нам було дуже добре, і нічого більше ми не бажали. Отже, ми не обдурювали одне одного, як ти сказав. Та ось…

— … раптом цього літа, — підхопив Кольберг.

Оса прихильно глянула на нього.

— Саме так. Цього літа ми поїхали на Мальорку. Якраз у той час у Стокгольмі стався дуже поганий, прикрий випадок.

— Так, убивство в парку.

— Атож. Поки ми вернулися, злочинця знайшли. Оке був невдоволений. — Вона трохи помовчала, потім повела далі так само швидко і плавно: — Це звучить негарно, але багато з того, що я сказала і що ще скажу, звучить негарно. Факт лишається фактом, Оке був невдоволений, що не брав участі в тій справі. Він був шанолюбний, хотів, щоб його хвалили. Я знаю, що він весь час мріяв викрити щось важливе, чого інші недобачили. Крім того, він був молодший за вас і вважав, принаймні раніше, що на роботі з нього збиткуються. Знаю також, що він вважав саме тебе за одного з тих, хто найдужче з нього збиткувався.

— На жаль, він мав слушність.

— Він не дуже тебе любив. Волів, наприклад, мати справу з Беком і Меландером. Не так, як тепер я, але це до діла не стосується. Якось наприкінці липня чи на початку серпня він, як я вже казала, змінився, раптово і то так, що перевернув догори дном наше спільне життя. Тоді він і зняв ці фотографії. Між іншим, їх було куди більше, сила фотоплівок. Як я вже згадувала, наше спільне життя вже було якось унормувалося. І враз усе знов перевернулося, і не через мене, а через нього. Ми… ми бували разом…

— Ви спали разом, — прийшов їй на допомогу Кольберг.

— Так. Часто він просто не пускав мене на роботу. Годі й казати, яка це була для мене приємна несподіванка. Я була просто вражена. Ми ж прожили разом більше ніж чотири роки. Але насправді та його зміна була тільки уявною, і поступово я збагнула, що він робив на мені якийсь дослід. Я його питала про це, але він тільки сміявся у відповідь.

— Сміявся?

— Так, весь той час він був дуже веселий. Аж до… так, аж до того вечора, коли його вбили.

— Чому?

— Якраз цього я й не знаю. Я збагнула лише одне, коли минуло перше приголомшення.

— Що саме?

— Що він робив на мені якийсь дослід. Він же знав про мене все. Знав, яким я спалахувала вогнем, коли він хоч трохи намагався його викликати. І я знала все про нього. Наприклад, що він до таких речей, власне, був досить байдужий.

— Доки так тривало?

— До середини вересня. Тоді в нього стало багато роботи, і він почав виходити з дому.

— Що виявилось неправдою, — сказав Кольберг. Він довго дивився на Осу і нарешті додав: — Дякую, ти гарна дівчина. І подобаєшся мені.

Вона вражено й підозріливо глянула на нього.

— І він не казав, що в нього була за робота?

Оса похитала головою.

— Навіть не натякав?

Вона знов похитала головою.

— А ти не помічала нічого особливого?

— Його часто не було ввечері вдома. Десь ходив. Звичайно, помічала. Він повертався мокрий і змерзлий.

Кольберг кивнув головою.

— Я не раз прокидалася, коли