Читати книгу - "Первісна. Дорога на Тір Мінеган"

робить їх незалежними, впевненими в собі жінками, які не відступають перед труднощами, а шукають шляхи їх подолання. Що ж до Фіннели, то вона змалку звикла отримувати все, чого забажає, і ця риса її характеру ніде не подінеться, а лише трансформується під нові обставини. Ваша правда, зараз вона ще не готова до рішучих дій, а просто скиглить, жаліється й погрожує можливою втечею. Проте вже почала планувати її — а це ознака того, що з нею відбуваються зміни, про які я вам говорила. Ми можемо тільки гадати, що станеться за місяць-другий.

— Ну, не знаю, не знаю, — замислено промовив Ріс. — І в кожному разі, тепер це не має значення. Навіть якби довелося силою тягти Фіннелу до самого Тір Мінегану… — Він осікся. — Скажіть-но, леді Шайно, чому ви прийшли до мене з уже підписаним документом? Хотіли просто справити враження? Чи були такі певні, що я погоджуся?

— Я нітрохи не сумнівалась у вашій згоді, — відповіла Шайна. — У мене була нагода переконатися, що державні інтереси ви ставите над особистими. Зважаючи різницю у віці між вами та королем, ви мали всі шанси щонайменше десять років носити корону, проте без вагань відмовились від неї, бо так буде краще для Ленніру. Отож Фіннелину долю було вирішено ще тоді, коли я наважилася відступити від інструкцій найстарших і надати вам ґарантії непорушності кордону. І якби я вам сказала, що допомагаю Фіннелі з іншої причини, суто особистої, яка, можливо, спадала вам на думку, ви б однаково погодилися.

Міцно стиснувши вуста, Ріс аб Тирнан кивнув.

Розділ VII
Диннеші

Розплющивши очі, Шимас аб Нейван виявив, що лежить горілиць, а в темному нічному небі над ним яскраво сяють зорі. Вони мерехтіли, мовби підморгували йому й питали: „Агов, чоловіче, що ти тут робиш? Як сюди потрапив? Ти хоч розумієш, що з тобою сталося?..“

Довкола було тихо, спокійно, не віяв навіть легкий вітерець, лише звідкись чулося слабке потріскування, а в повітрі ледь-ледь пахло димом. Цей запах нагадав Шимасові про полум’я, що охопило його під дією чорних чарів Ярлаха аб Конала; полум’я сліпуче, шалене, нестерпно-пекуче, воно жадібно прагнуло зжерти його плоть до останньої часточки…

Цей спогад миттю розвіяв рештки сну. Шимас так швидко, як лишень міг, підвівся і, спираючись рукою на вкриту густою травою землю, роззирнувся довкола. І хоча темної, безмісячної ночі про це важко було судити, та скидалося на те, що він перебував посеред широкого степу, оскільки ніщо — ні дерева, ні пагорби, ні людські будівлі, — не затуляли зірок над обрієм. Ніч була надзвичайно жарка, навіть задушлива, ніби зараз був самий розпал ґорфеннава, а не кінець линаса. Втім, навіть посеред літа івронахські ночі зазвичай набагато прохолодніші. Якщо, звісно, це взагалі був Івронах…

Усе це Шимас відзначив лише краєм свідомості, а головну увагу зосередив на єдиній людській істоті в межах досяжності його зору та чаклунського чуття. Це був хлопчак років дванадцяти чи тринадцяти, що сидів неподалік біля невеликого вогнища, босоногий, у коротких штанцях і грубій сорочці без рукавів. Цьому його нехитрому сільському вбранню суперечило аж надто охайне золотаве волосся та чистісіньке обличчя, а погляд великих очей, у яких танцювали відблиски полум’я, був по-дорослому серйозний і зосереджений. Він тримав над вогнем тонкий металевий прут з нанизаними на нього шматками м’яса, що дуже апетитно шкварчали, бризкаючи жиром.

— Нарешті ти прокинувся, — мовив хлопець чистим, дзвінким, надзвичайно мелодійним голосом. — Мабуть, зголоднів? То поїж. — І він простягнув йому прут із підсмаженим м’ясом. — Чи, може, хочеш пити? — В іншій його руці невідь-звідки з’явився кухоль.

Почуваючись іще заслабким, щоб встати на ноги, Шимас підповз до хлопця, найперше схопив кухоль і припав до нього пересохлими губами. Вода була прохолодна, смачна, вона чудово втамовувала спрагу. Допивши до дна, Шимас повернув хлопцеві порожній кухоль, узяв натомість м’ясо і став жадібно їсти. Він несвідомо тягнув час, намагаючись зібратися з думками, що зараз безладно сновиґали в його голові. Було вже зрозуміло, що цей хлопець насправді ніякий не хлопець і, найпевніше, навіть не людина. Хай там звідки взявся в його руці кухоль з водою, він з’явився без участі маґії — в усякому разі, людської маґії. Тієї миті Шимас не помітив жодних чарів, а навіть відьми, коли чарують, неспроможні приховати це.

Лише проковтнувши кілька шматків, він запитав:

— Хто ти? І де ми?

— Спочатку відповім на твоє друге питання. Зараз ти перебуваєш далеко від Івронаху, в центрі Середньо-Ейдальської рівнини, за п’ятдесят миль від тутешньої столиці, Дин Краннаха, в самому серці Півдня.

— А як… Навіщо… Ні, стривай! Ти ще не сказав, хто ти такий.

— Я той, хто вихопив тебе з пекельного полум’я за мить до того, як ти мав перетворитися на жменьку попелу, — незворушно сказав хлопець. — Ярлах аб Конал нічого не помітив. Він щиро вважає тебе мертвим і вже кілька днів майстерно прикидається занепокоєним через твоє загадкове зникнення.

— Кілька днів? — перепитав Шимас.

— Точніше, одинадцять. Я тримав тебе вві сні, поки ти одужував від ураження темною енерґією.

— Це відповідь на питання „що ти зробив“, — зауважив Шимас. — А я хочу знати, що ти собою являєш.

Хлопець стенув плечима.

— Можеш називати мене диннеші. Я не заперечуватиму.

Шимас аж підстрибнув і мало не випустив з рук свою пізню вечерю — чи, може, ранній сніданок.

— Диннеші?! — недовірливо вигукнув він. — Хочеш сказати, що ти янгол?

— Ти вжив назву з чужої для нашого світу лейданської мови, якою ви самі не розмовляєте. Краще називай мене по-народному — диннеші.

— Але й шінанська чужа для цього світу, — зауважив Шимас майже бездумно. Він досі не міг оговтатися від щойно почутого і так само не міг вирішити, вірити йому в це чи ні. З одного боку, його порятунок від смерті був незаперечним фактом. А з іншого