Читати книгу - "Мауглі"

Тим часом Хаті і його три сини розійшлися в чотирьох різних напрямках — на північ і на південь, на захід і схід — мовчки попрямували через долини. Вони не зупинялись цілих два дні, тобто пройшли не менше шістдесяти миль Джунглями, і за кожним їхнім кроком та рухом хобота стежили й обговорювали все Манг, кажан, Чіль, Мавпяче Плем'я і всі птахи. Зрештою, слони захотіли їсти і паслися спокійно з тиждень. Хаті і його три сини де в чому схожі на Каа, кам'яного пітона: вони ніколи не поспішають без потреби.

На кінець другого дня в Джунглях поширилась чутка (хто її пустив, невідомо), ніби найкраща вода і їжа в такій-то і такій-то долині. Кабани, які не вагаючись підуть хоч на край світу, аби лиш добре попоїсти, вирушили перші, долаючи скелі; за ними рушили олені, за оленями дрібні лисиці, що поїдають мертвечину; разом з ними покинули свої місця широкоплечі антилопи-нільгаї, а за нільгаями почали вплавити із своїх боліт дикі буйволи. Стада розбрелися повсюди, паслися, пили і знову поверталися щипати траву. Будь-яка дрібниця могла сполохнути тварин, але кожного разу, як тільки виникала тривога, один хтось підвищував голос і заспокоював усіх. То Сагі, дикобраз, приносив звістку про чудовий корм, який можна знайти трохи далі; то Манг весело кричав, пролітаючи над галявиною і показуючи, що попереду нема нікого; то Балу, набивши повний рот коренів, плентався повз нерівний ряд тварин і, чи то лякаючи, чи то жартуючи, завертав тварин, куди треба. Чимало звірів утекло, а деякі з них, утративши цікавість, одставали від гурту, але багато йшло вперед. Днів через десять картина змінилася: олені, свині ї нільгаї паслися в колі радіусом восьми-дев'яти миль, а кругом них бродили хижаки. Село з навколишніми дозріваючими полями було в самому центрі, і посеред нив сиділи люди на мачанах — це помости на чотирьох стовпах, на зразок голубників, зроблені для того, щоб лякати птахів та інших злодіїв. З оленями вже не церемонилися; хижаки йшли за ними і підганяли з усіх боків.

Була темна ніч, коли Хаті і його три сини вийшли з Джунглів і хоботами попідломлювали стовпи мачанів, і вони падали, наче зламані болиголови. Люди, звалившись з мачанів, чули, як глухо ревуть слони. Нарешті прорвався авангард збожеволілих від страху оленів, налетів на пасовища і сільські поля; услід за оленями прибігли гострокопиті кабани і перерили все, що залишилося після оленів. Час від часу вили вовки, і сполохані стада одчайдушно металися туди й сюди, витолочуючи молодий ячмінь і руйнуючи береги зрошувальних каналів. На світанку в одному місці прорвалося коло обложених. Хижаки подалися назад, залишивши відкритою дорогу на південь, і туди ринули олені. Тільки найхоробріші залягли в гущавині, щоб наступної ночі докінчити пашу.

Але в цілому звірі зробили своє. Глянувши вранці на поля, селяни побачили, що урожай пропав. А це означало смерть, якщо вони не залишать села, — адже і без того голод щороку був так близько від них, як і Джунглі. Коли вигнали на пасовища буйволів, голодні тварини побачили, що олені дочиста з'їли траву, і майнули в Джунглі до своїх диких товаришів. Не встигло стемніти, як два чи три сільських поні вже лежали в стійлах з розбитими головами. Тільки Багіра здатна нанести такі удари, одна вона могла відважитись так сміливо виволокти на середину вулиці останній труп.

Тієї ночі жителі села не зважились розвести в полі вогонь, і Хаті та його три сини бродили ланами, знищуючи все уціліле, — а кожен знає, що не варто шукати чого-небудь там, де побував Хаті. До дощів люди вирішили харчуватись зерном, залишеним на насіння і, звісно, трохи заробляти в наймах, поки надолужать втрачене. Та поки торговець хлібом думав про свої корзини, наповнені зерном, і високі ціни на хліб, гострі ікла Хаті підкопували ріг глиняної хатини і розривали обмазаний коров'ячим гноєм лозовий засік з дорогоцінним зерном. Після того як виявили цю пропажу, брамін вирішив, що надійшла його черга сказати своє слово. Та марно він молився своїм богам. Можливо, говорив брамін, жителі села, самі того не знаючи, образили яке-небудь божество Джунглів — адже всі Джунглі проти них, в цьому немає сумніву. Мешканці села підрядили посланця по ватажка одного з недалеких племен і ондів, малорослих мудрих чорношкірих мисливців — тих самих мешканців Джунглів, предки яких були найстародавнішим народом Індії і в давнину володіли всією країною. Потерпілі пригостили гонда всім, чим могли; він стояв на одній нозі з увіткнутими в жмуток чуприни двома-трьома отруйними стрілами, тримав у руках лук і напівзлякано й напівзневажливо позирав на заклопотаних селян і на їхні спустошені поля.

Селяни хотіли знати, чим вони накликали на себе гнів своїх старих богів і які треба принести жертви. Гонд мовчки взяв пагін карели — лози, що родить дикі гарбузи, — і перед очима червоного індійського божества заплів ним двері храму. Потім він махнув рукою в бік Канхівари і повернувся У гущавину, дивлячись, як Племена Джунглів ідуть своїм шляхом. Гонд знав, що лише білі можуть відвернути нашестя Джунглів.

Не варто було запитувати, що це означало. Дикий гарбуз ростиме там, де вони поклонялися своєму богові, і що швидше вони втечуть звідси — то краще.

Але не так-то легко залишити насиджені місця. І люди жили там, поки влітку знаходили таку-сяку їжу. Вони пробували збирати горіхи в Джунглях, але тіні з палючими очима підстерігали їх увесь час і з'являлися перед ними навіть опівдні. Коли селяни, охоплені страхом, утікали до своїх стін, вони бачили на стовбурах дерев, повз які проходили не більше п'яти хвилин тому, подряпини — сліди великих кігтистих лап. Що довше люди залишалися в селі, то смілішали дикі звірі і з ревінням бігали на пасовищах біля Вайнгунги. Жителі села не наважувались лагодити і заплітати проломи в стінах порожніх хлівів, їх доламували кабани, а повзучі рослини з вузлуватими стеблами пнулися услід за ними, простягаючи свої коріння на новозахоплену землю; а шорстка трава їжилася вслід за ліанами.