Читати книгу - "Твоя Марія... і Кіб"

— Але…

— Так, ти не знав, що вони розумні, але що з того? Якби й знав, хіба щось змінилося б?

Я вже почав нервуватися. Схоже, дівчисько просто знущалося з мене! Зрештою, я не наймався вихователем у школу юних неандертальців!

— Послухай, дівчинко, з якого мавпячого розплідника тебе випустили?

Ілка стала наче вкопана, і я ледь не напоровся животом на дуло «хлопавки».

— Добре, пілоте, — після секундної мовчанки вирішила вона, — вважатимемо, що ти пожартував.

У відповідь я посміхнувся, але гадаю, в темряві вона могла цього не помітити. Втім, я переборов спокусу зняти з плеча свою зброю: за нічні перестрілки з аборигенами мене точно попросили б із космофлоту. Як міг я спричинити рідному відомству таку втрату?

— Гумор повинен продовжувати життя, а не вкорочувати його, — зауважив я після того, як ми рушили далі.

— Я зараз погано сприймаю гумор! — огризнулася Ілка. — А ти, Ватіше, надто швидко ввійшов у курс нашого життя, з тебе в майбутньому вийде цілком пристойний мисливець.

— От запало тобі в мізки моє полювання!

— Звичайно, розумний онд чи ні — тобі дарма, і виходить, ти маєш право вирішувати: жити йому чи не жити. Все правильно.

Я існую. Планета існує для того, щоб я міг жити на ній, повітря — для мого дихання, онди — для того, щоб я міг розважитися полюванням. Все інше мені ні до чого, а отже, зайве. Щоб існувати, світ повинен спитати в мене дозволу!

В мої звички не входили нічні дебати на тему егоїзму, але висловити свою думку я не встиг: «хлопавка» в Ілчиних руках зайшлася лютим виттям, викинувши з себе рій розпечених до білого цяток, десь попереду на стежці здійняв ревище вжалений кулями ворог. Ревіння прокотилося над кронами сонного лісу й скінчилося надривною нотою болю.

— Стріляй, Даре!

Але я не бачив його, ворога, який сходив болем, — самі тільки вогники, що спалахнули й зникли в нічній пітьмі.

Нарешті все стихло.

— Урок любові до тваринного світу Капариди пройшов на рівні, — повідомив я в той бік, де вгадувався Ілчин силует.

— Як ти набрид мені, пілоте, — зітхнула вона.

…Решту ночі ми просиділи на дереві, а внизу улі з голосним плямканням знищували те, що залишилося від їхнього родича.

Ілка здійняла галас із самого ранку: треба спускатися, треба бігти, все терміново, все негайно. Небо ще тільки ледь посвітлішало. Гаразд, гаразд я беркицьнувся з дерева, за зброю схопився — готовий іти.

— Куди побіг? А попоїсти?

…Сіли статечно, як дипломати на практиці, доїли те, що лишилося з вечора, тоді вже підхопилися і гайнули вперед.

Мчимо, як навіжені, іноді я спотикаюся з профілактичних міркувань (щоб не досягти прискорення, наближеного до швидкості світла), Ілка ж летить точнісінько, як я, коли зриваю графік.

«Куди спізнюємося?» — запитую. «Часу маємо — тільки до полудня, а потім Краль здійме тривогу». «Він уже повідомив тобі про свої плани?» — запитую. Зупинилася, зблиснула очима: «Що, може, повернемось?» «Ні, я знову пожартував».

Мчимо далі.

— До полудня Краль ще очікуватиме нас із болота, а потім все-таки сповістить «спокійних»? Треба буде піти з бази до того, як вони туди дістануться.

— У них є крила?

— У них є гелітери.

«Які універсальні натуралісти тут мешкають, — думаю. — На всі випадки життя в них знайдеться вихід».

База спостерігача Василя Норина розташована була на березі вузенької мілководої річечки. Лабораторія, гаражі для мобіля та крокувальника, злітна смуга для літальних апаратів. Бетонне покриття смуги вже в сітці дрібних тріщин, у які повистромлялася всюдисуща капарська трава. Очевидно, смугу давненько не використовували.

Жив Норин при лабораторії, в одному з її відсіків.

Дар ступив на кам’яні плити подвір’я зі змішаним почуттям тривоги й чекання. Ілка зупинилася.

— Ти чого?

— Сам іди.

Вона озирнулася, ніби чекаючи побачити страшне, мерзлякувато зіщулилась.

Ватіш на ходу зняв з плеча «хлопавку», повільно рушив до лабораторії. Як не намагався ступати тихо, кожен крок його, карбуючись у камінь, відлунював неголосним дзенькотом. Чи Василь любив музику, чи терпіти не міг непроханих гостей, але жодна жива істота (за винятком тих, що літають) не підкралася б до його житла непоміченою.

Лабораторію Норина було витримано в кращих традиціях Капариди — двоповерховий хлів з оброслими брудно-сірим мохом стінами, складеними з колод. На даху красувалася якась подоба флюгера: триметрова тичка, увінчана зображенням тієї ж таки вигнутої стоноги.

Ледве Дар наблизився, двері з пронизливим рипінням відчинилася, гостинно відкриваючи темряву прямокутного отвору, однак цей широкий жест не тільки не викликав у Ватіша ентузіазму, а навіть змусив відсахнутися.

Двері, почекавши секунд десять, цілком беззвучно зачинилися. Елементарна автоматика. У себе на транспортнику Дар ніколи не сахався від розсувних дверей і люків, що брязкали над головою, а тут раптом пройнявся глибокою ворожістю до всього, що діяло не з волі людини.

Ватіш озирнувся й побачив на краю