Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

— Чужоземний артист висловлює своє захоплення Москвою, яка виросла в технічному відношенні, а також і москвичами, — на цих словах Бенгальський двічі посміхнувся, спочатку партеру, а потім галереї.

Воланд, Фагот і кіт повернули голови в бік конферансьє.

— Хіба я висловив захоплення? — спитав маг у Фагота.

— Ні в якому разі, мессіре, ви жодного захоплення не висловлювали, — відповів той.

— То що ж каже цей чоловік?

— А він просто збрехав! — гучно, на весь театр випалив картатий помічник і, звернувшись до Бенгальського, докинув: — Вітаю вас, громадянине, збрехавши!

З галереї плеснуло смішком, а Бенгальський здригнувся й витріщив очі.

— Але мене, певно, не так цікавлять автобуси, телефони та інша...

— Апаратура! — підказав картатий.

— Цілком правильно, дякую, — повільно говорив маг важким басом, — як набагато важливіше питання: чи перемінилися ці городяни внутрішньо?

— Так, це найважливіше питання, мосьпане.

За лаштунками почали перезиратися та стенати плечима. Бенгальський стояв червоний, а Римський був блідий. Але тієї миті, наче вгадавши зростання тривоги, маг сказав:

— Однак ми забалакалися, дорогий Фаготе, а публіка починає нудитись. Покажи нам для початку що-небудь простеньке.

Глядачі полегшено ворухнулися. Фагот і кіт розійшлися по різні боки рампи. Фагот клацнув пальцями, молодецьки гукнув:

— Три, чотири! — упіймав з повітря колоду карт, потасував її та й пустив стрічкою котові.

Кіт стрічку перехопив і пустив її назад. Єдвабна змія фуркнула, Фагот роззявив рота, як пташеня, і всю її, карта за картою, заковтав. Після цього кіт уклонився, шаркнувши правою задньою лапою, і викликав неймовірні овації.

— Клас! Клас! — захоплено гукали з-за лаштунків.

А Фагот тицьнув пальцем у партер і оголосив:

— Колода ця тепереньки, шановне громадянство, міститься у сьомому ряду в громадянина Парчевського, якраз між трояком і повісткою з викликом до суду в справі про виплату аліментів громадянці Зельковій.

У партері заворушилися, почали підводитись, і, нарешті, якийсь громадянин, котрого й справді звали Парчевським, увесь червоногарячий від подиву, видобув з портмоне колоду і почав тицяти її в повітря, не знаючи, що з нею робити.

— Хай вона лишиться вам на згадку! — прокричав Фагот, — Недарма ж ви казали вчора за вечерею, що якби не покер, то життя ваше в Москві було б геть зовсім нестерпне.

— Стара штука, — почулося з галереї, — цей у партері з тієї ж компанії.

— Ви гадаєте? — загорлав Фагот, прискалившись на галерею. — У такому разі і ви в одній ватазі з нами, бо колода зараз у вашій кишені.

На гальорці зануртувало, і почувся радісний голос:

— Справді! У нього! Тут, тут... Стривай! Та це ж червінці!

Глядачі з партеру викручували голови. На галереї якийсь ошелешений громадянин виявив у себе в кишені пачку, перев’язану банківським способом і з написом на обгортці "Одна тисяча рублів".

Сусіди налягали на нього, а він, не виходячи з дива, колупав нігтем обгортку, намагаючись дізнатись, справжні це червінці чи якісь заворожені.

— Єй-єй, справжнісінькі! Червінці! — кричали з гальорки радісно.

— Зіграйте і зі мною в таку колоду, — весело попросив якийсь товстун з середини партеру.

— Авек плезір! — обізвався Фагот. — Але чому ж лише з вами? Всі радо приєднаються! — І скомандував: — Прошу дивитися вгору!.. Раз!.. — у руці в нього вигулькнув пістолет, він крикнув: — Два! — Пістолет смикнувся догори. Він крикнув: — Три! — зблиснуло, бахнуло, і відразу з-під склепіння, кружляючи поміж трапеціями, почали падати в залу білі папірці.

Вони кружляли, їх розносило навсібіч, забивало на галерею, відкидало в оркестр і на сцену. За кілька секунд дощ паперових грошей, усе густішаючи, досяг крісел, і глядачі почали ловити аркушики.

Піднімалися сотні рук, глядачі крізь папірці дивились на освітлену сцену і бачили найпевніші й найправдивіші водяні знаки. Запах також не залишав жодних сумнівів: це був ні з чим у принаді не зрівнянний запах щойно віддрукованих грошей. Спочатку веселощі, а згодом подив охопив увесь театр. Усюди гучало слово "червінці, червінці", лунали вигуки "ах, ах!" і веселий сміх. Дехто вже повзав у проході, нишпорячи під кріслами. Багато хто стояв на сидіннях, ловлячи верткі, примхливі папірці.

На обличчях міліції спроквола почало вимальовуватися збентеження, а артисти безцеремонно почали висовуватися з-поза лаштунків.

У бельетажі почувся голос: "Ти чого хапаєш? Це мій! До мене летів!" — та інший голос: "А ти не штовхайся, я тебе сам як штовхану!" І раптом почувся ляпас. Відразу в бельетажі з’явився шолом міліціонера, звідти когось повели.

Загальне збудження наростало, і невідомо, у віщо це все переросло б, якби Фагот не припинив дощ з грошей, несподівано дмухнувши в повітря.

Двоє молодиків, обмінявшись багатозначними поглядами, знялися з місць і подалися прямісінько в буфет. У театрі