Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

Баденівські вибори 25 вересня 1895 р., що відбулися в атмосфері надуживань і безправності (серед 63 послів від Галичини лише троє було українцями), започаткували новий етап об’єднання русофілів та народовців проти влади. Воно протривало до утворення УНДП і виявлялось у спільних депутаціях до цісаря з протестом проти порушень виборчого законодавства.

Процеси глибинної трансформації, які пройшов український рух у Галичині впродовж 1890-х рр. ХІХ ст., супроводжувалися зниженням політичних впливів і популярності в суспільстві русофільського напряму та загальною кризою русофільської ідеології. Симпатії до російського царизму закривали русофілам шлях до контактів з інтелігенцією Наддніпрянської України, яка дедалі більше заявляла про себе в українському національному відродженні. Антипольське спрямування та консерватизм не дозволяли співпрацювати з польськими ліберальними та політичними колами. Суттєво звужували базу галицького русофільства і стабілізація та покращення австро-російських відносин, особливо помітні під час перебування на посаді міністра закордонних справ Австро-Угорщини графа А. Голуховського (1895–1906).

Українофіли, натомість, активно творили власні політичні організації. Так у той період постали Русько-українська радикальна партія (1890), Українська національно-демократична партія (1899), Українська соціал-демократична партія (1899), Революційна українська партія (1900). Програма УНДП передбачала можливість порозуміння з русофільською партією тільки тоді, коли треба поборювати спільного противника. Це був, за висловом К. Левицького, «початок всякої розлуки з Русофілами».

На переконання русофілів, українізм, який спершу обмежувався дискусіями про правопис, згодом перетворився на сепаратизм (йшлося про заяви українофілів про самостійне існування українського народу), а у 80-х рр. ХІХ ст. взагалі почав поширюватися небезпечний радикалізм, ціллю котрого було відірвати простий люд від Церкви та держави. Попри це, русофіли все ж вважали українофілів своїми, іменуючи їх «русскими сепаратистами», які начебто стали «польско-правительственной партией». Найбільше русофілів обурила зміна в 1898 р. етнонімів «Русь» і «русскій» на «Україна» та «український», адже доти термінологічні відмінності існували лише в назвах партій, а назва народу залишалась однаковою. Запровадження нових мовних форм національної самоідентифікації вело до ще помітнішого відчуження і протистояння двох політичних сил.

У відповідь на інституалізацію українофілів у 1900 р. з ініціативи «Русскої ради» було засновано «Русску народну партію» (РНП). Беручи до уваги належність «русского» населення Галичини до «малоросійського племені русского народу», РНП дотримувалася думки про доцільність просвіти місцевого люду його власним, «галицько-русским діалектом», не відмовляючись, однак, і від використання російської мови. Головою партії став І. Добрянський (18 лютого 1842 р. — 28 лютого 1919 р.), її членами були С. Лабенський, о. М. Раставецький, о. К. Сеник, К. та І. Черлюнчакевичі, О. Вальницький, М. Король, о. В. Давидяк, пізніше О. Мончаловський, о. І. Костецький, Ю. Павенцький та ін. Керівним органом був «Народний Совіт».

Початок ХХ ст. характеризується диференціацією русофільського руху, виділенням у ньому просоціалістично налаштованої молоді, котра, як і молоді українофіли, захоплювалася новими політичними ідеями. З 1902 р. русофільська молодь видавала журнал «Живая мысль», довкола якого згуртувалися відомі в майбутньому діячі — русофіли М. Глушкевич, Д. Вергун, Ю. Яворський, А. Геровський, Р. Алексевич, С. Лабенський та ін. Залишаючись вірними гаслу єдності «русского» народу, першорядним своїм соціальним завданням вони бачили вирішення проблем селянства, чому, на їхній погляд, мало уваги приділяло старше покоління. 1905 року на сторінках згаданого часопису було засуджено російський царизм і підтримано революцію в Росії, за що видання закрили.

У 1908–1909 рр. ця ж група, очолювана головою молодіжного русофільського товариства «Друг» М. Стасевичем, заснувала газету «Новая жизнь». Представники цього політичного кола іменували себе правонаступниками «Жывой мыслі» та «галицко-русскими прогресистами». І надалі виступаючи за «русску» єдність, вони також ставили на перше місце класові інтереси селянства. «Новая жизнь» писала, що на одному «духе народном», будь він від «чумацких чоботів рідної України» чи з «істинно русского полицейского участка», «далеко не уїдеш». Тому якщо українофіли та москвофіли хочуть бути відданими своєму народові, то повинні зосередитися на питаннях економіки й розпочати боротьбу проти економічних утисків галичан. Дискусії українофілів, які визнають свою спільність з малоросами, що входять до Російської імперії, та русофілів, котрі стверджують про такий самий зв’язок зі всією Росією, молоді діячі називали непринциповими: економічно пригноблений клас, клас «галицько-русского» селянства належить до іншого «племені», ніж його гнобителі. Прогресисти звинувачували керівництво РНП у безкласовості й нехтуванні інтересами селянства.

Суперечки велися між русофілами-депутатами у парламенті та сеймі. Молоді (новокурсники) критикували старших (старокурсники) за слабке відстоювання «русскої ідеї», угодовство з урядом, невміння й небажання старших займати чітку позицію: вони виступали то проти поляків, то проти українофілів, то проти тих і тих.

Під час виборів до Галицького сейму 1908 р. намісник Галичини Анджей Потоцький, який виступав проти задоволення національних вимог українського населення у Галичині, підтримував русофільську течію, і намагався шляхом виборчих порушень та політичного терору не допустити обрання до крайового парламенту представників українських партій національно-демократичного спрямування.

Новокурсники засуджували «старих» за те, що ті потрапили у сейм завдяки тісному союзу з намісником А. Потоцьким і «Польською Радою Народовою». Угода з поляками порушувала основний принцип русофільства — антипольськість. Новокурсники зазначали, що лише після виборів дізнались про домовленість між старшокурсниками й поляками. Зокрема, те, що на цих виборах при голосуванні між польським і українським депутатом було прийнято рішення утримуватися, натомість «старі» видали таємний циркуляр до провінцій, щоб голосувати за поляків. Русофіли створили в сеймі свій Русский клуб, до складу якого увійшли Й. Ганчаковський, В. Дудикевич, А. Колпачкевич, М. Король, Б. Криницький, О. Крисоватий, М. Заячук-Миронюк, К. Сеник, І. Трач, більшість з яких були старокурсниками. Союз із поляками, на думку новокурсника Черлюнчакевича, і призвів до втрати політичної сили РНП. Кульмінаційним моментом протистояння між двома групами, а відтак і приводом до розколу русофільського руху, стали виступи на сеймовому засіданні 11 (24) жовтня 1908 р. М. Короля (старокурсника) та В. Дудикевича (новокурсника). Обурення новокурсників викликали слова Короля про те, чи малороси є окремим народом, — М. Король віддавав на суд історії, однак, як і Дудикевич, визнавав єдність «русского» народу.

Офіційний розкол русофільства відбувся на з’їзді мужів довір’я