Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

в Добромильському монастирі (звідси й назва — Добромильська реформа). У її проведенні значна роль відводилася римо-католицькому орденові єзуїтів, члени котрого на певний час мали стати наставниками молодих василіанів. Дбаючи про збереження обряду, що був одним із чинників ідентифікації галицьких українців, обидві партії виступили проти реформи під керівництвом єзуїтів. Русофіли та багато патріотично налаштованих діячів з народовського табору об’єднаними зусиллями організовували протестні віча.

Спільні зібрання були проведені в 1883 і 1884 рр. 29 червня 1883 р. у Львові відбулося народне віче, серед ініціаторів якого бачимо прізвища русофілів та народовців — В. Добрянський, Б. Дідицький та Ю. Романчук. Обрана на вічі депутація в складі членів Ставропігійського інституту В. Федоровича, В. Огоновського та сеньйора В. Ковальського мала донести народний протест до цісаря, але монарх її не прийняв.

4 травня 1884 р. у Львові пройшло ще одне віче, на якому були народовці та русофіли. Участь у ньому взяли близько 2000 селян. Після виголошення русофілом М. Королем реферату з протестом знову було вирішено вислати делегацію до цісаря. Її сформовано з М. Димета, львівського купця, професора університету о. О. Огоновського, а також двох ставропігійських діячів — професора університету д-ра І. Шараневича та В. Федоровича. Очолена І. Шараневичем депутація була прихильно прийнята монархом 30 квітня 1885 р. Незважаючи на побоювання української суспільності, реформа не мала негативних наслідків для Греко-католицької церкви.

Кризові явища в Греко-католицькій церкві (породжені, серед іншого, й підозрами та звинуваченнями у «відступництві» з боку латинського клиру й польської верхівки, яка в 1860-х рр. перебрала до своїх рук усю повноту влади в Галичині), байдужість австрійського уряду до українців, коливання між лояльністю до Австрії та симпатіями до Росії, внутрішня боротьба різних національно-політичних течій проявились у хаотичному обрядовому русі (очищення греко-католицького обряду від накинутих «латинських» форм і повернення до давніх східно-християнських практик) 1860-х рр., у масовій еміграції священиків до Російської імперії, активній ролі галицьких русофілів у ліквідації унії на Холмщині (1876) тощо.

Для багатьох обрядовців (прихильників русофільства) зразком «правдивої віри, незабрудненої чужоземними впливами», стало російське православ’я. Православну віру русофіли й пропагували під виглядом очищення греко-католицизму від латинізації. Це дало певні результати: у 1882 р., зокрема, про намір перейти на православний обряд оголосили парафіяни галицького села Гнилички (т. зв. процес Ольги Грабар).

У цьому процесі фігурували прізвища таких відомих представників русофільства, як Адольф Добрянський, Осип Марков, Венедикт Площанський, Іван Наумович, Микола Огоновський та ін. Їх обвинувачено в державній зраді — за пропаганду русофільства та православ’я, агітацію за відрив від Австро-Угорської імперії Галичини, Буковини й Закарпаття та приєднання їх до Росії. Під час розгляду цієї справи в 1882 р. звинувачення в русофільстві заторкнули не тільки самих русофілів, але й народовців. Так, народовець В. Барвінський, який підтримував обвинувачених і був безпосереднім учасником двох судових засідань, на першому з них виступав як позивач проти порушення суддею Креховецьким права вести засідання рідною мовою підсудних, а на другому — як відповідач (разом з С. Качалою) проти графа Делля Скаля (власник с. Гнилички, який подав позов на В. Барвінського та С. Качалу за те, що вони стверджували його причетність до переходу села на православ’я).

Хоча суд не довів факту державної зради, але слідство та судовий процес суттєво похитнули позиції русофілів. Невдовзі Галицький сейм припинив щорічні дотації ставропігійській друкарні (на суму 2 тис. гульденів) на видання шкільних підручників, передавши їх товариству «Просвіта», а 1883 р. сейм — відмовив Товариству ім. М. Качковського в наданні субсидії.

Процес Ольги Грабар викликав невдоволення обох течій і спонукав їхніх представників до переговорів. Їхнім наслідком стала міжпартійна угода 1882 р. Згідно з нею, всі політичні акції мали відбуватися за взаємною згодою. Договір 1882 р. формально регулював відносини між русофілами та народовцями до 1890 р., хоча вони й не припиняли полеміки.

Попри ідейні розбіжності в націополітичній площині, до 1890 р. народовці та русофіли шукали певних компромісів у сфері поточної галицької політики, намагаючись спільно протистояти полонізації. Однак завдання загальноукраїнського руху, які з посиленням антиукраїнської політики російського самодержавства перекладали на Галичину обов’язки центру національного життя, вимагали від галицьких політиків негайної модернізації мислення в національно-політичній площині, не залишаючи їм часу для завершення правописних та історичних дискусій. Це змушувало галицьких народовців рішуче відмежуватися від русофільської ідеології та всіх її репрезентантів у Галичині, що врешті виявилось у відомій угодовій акції 1890 р. (політика «нової ери»). Ця угода народовців з поляками викликала обурення русофілів, які почувалися зрадженими. У пошуках союзників русофіли йшли на доволі несподівані домовленості — наприклад, з радикалами, ідеї котрих критикували чи не найбільше з усіх українофільських партій. Відтак, коли 2 лютого 1892 р. русофільська партія організувала у Львові антиукраїнофільське віче, до нього долучилась і фракція радикалів, виступивши проти політики «нової ери».

На виборах 1891 р. до Державної думи не було обрано жодного русофіла. У 1893 р. «Народна рада», завдяки зусиллям Романчука та Телішевського, пішла на консолідацію з «Русскою радою». Одним із результатів такого об’єднання стало членство русофілів І. Добрянського, А. Павенцького, О. Маркова в загальних комітетах під час виборів до сейму 1895 р. та Державної думи 1897 р. Радикали І. Франко та М. Павлик, маючи на меті поборювати «новоеристів», проводили спільні зібрання, на яких з’являлися й Марков, Мончаловський та інші відомі русофільські діячі. «Діло» підтримувало політичну співпрацю українофілів з русофілами, доводячи, що в них є спільний ґрунт. Унаслідок цієї угоди, в Державну думу, а потім у сейм знову ввійшли представники русофільства, яких там не було вже цілу каденцію.

Вагому роль у цій консолідації відігравав Ю. Романчук. Його погляди, які сформувалися протягом 1860-х рр. під впливом русофілів, передусім Б. Дідицького, підживлювалися симпатіями до ідеї «общеруської єдності» й у період «нової ери». Ю. Романчук відкинув пропозицію О. Барвінського продовжити «новоерівський» курс, спробувавши відновити зруйнований 1890 р. ним же «общеруський союз» з русофілами. Свій задум він намагався втілити всі наступні п’ять років, поки 1899 р. не підтримав проект