Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

19 жовтня (1 листопада) 1909 р. Сеймовим депутатам-старокурсникам М. Королю, В. Давидяку, М. Глібовицькому, І. Ганчаковському, Б. Криницькому, І. Трачеві, О. Крисоватому було висловлено недовіру і їх виключили з РНП — за «отступничество от русской идеи». Натомість Д. Марков, В. Дудикевич та А. Колпачкевич здобули підтримку. Відтак проводом у РНП заволоділи очолювані В. Дудикевичем новокурсники, які, змінивши назву партії на «Русская Народная Организація», змусили старокурсників заснувати власну партію.

Серед новокурсників існувало дві течії: прогресисти, які випускали «Живую мисль» і «Новую жизнь», та радикали (очільник — В. Дудикевич), які з 1909 р. видавали газету для «простого» народу «Голос народа» (виходила місцевими «наречіями і говорами», оскільки вважалося, що розвиток місцевого культурного життя становив етнографічну окремішність, зумовлену особливою психологією малоруської душі, що водночас була різновидом «русскої» душі як цілого), а для інтелігенції — «Прикарпатскую Русь». Новокурсники-радикали орієнтувалися на Росію царську, а новокурсники соціал-демократи — на демократичну. Обидві фракції, незважаючи на певні відмінності, діяли разом і критикували старше покоління (старокурсників) за рутенство, під котрим розуміли надмірну послужливість перед політичною владою, аристократизм, що вів до ігнорування соціальних проблем, консерватизм, певну авторитарність у керівництві партійними й культурно-просвітніми товариствами (Ставропігійським інститутом, «Народним домом», Товариством ім. М. Качковського, «Галицько-руською матицею» та ін.), безкритичність щодо її керманичів, відсутність будь-яких керівних політичних принципів, а звідси й непослідовність і нерозбірливість в способах і засобах. РНО не припиняла своєї діяльності аж до оголошення Австрією мобілізації та війни. Останній черговий Народний з’їзд відбувся у Львові 20 січня (2 лютого) 1914 р. Попередній з’їзд було розпущено владою.

Старокурсники зберегли свої часописи «Русское слово» та «Галичанин». 27 січня 1910 р. вони сформували «Галицько-русску раду» (на засадах культурної єдності «русского народу», вірності Габсбурґам і Греко-католицькій церкві). 3 листопада 1910 р. її члени-засновники обрали провізоричний комітет (Ганчаковський, Глібовицький, о. Давидович, о. Давидяк, Добрянський, Король, Павенцький, Яминський), головування в якому довірили І. Костецькому.

3 листопада 1910 р. старокурсники обрали провізоричний комітет засновників своєї партії. Новокурсники критикували нову програму старокурсників за ідеологічне угодовство: «Галицько-русская рада», з одного боку, проголошуючи себе правонаступницею Головної руської ради, підтримувала ідею відрубності малоруського народу від «російського», а з іншого, вже як спадкоємниця «Русскої ради», визнавала принцип єдності «русского народу». Це, на думку новокурсників, створювало підґрунтя для двоякого трактування цієї програми і свідчило про політичний конформізм.

Новокурсники були радикальною течією русофільства, вони більш відверто й активно вели свою пропаганду, на відміну від старшого покоління (старокурсників), значно поміркованіших і обережніших у своїй діяльності.

Ідеологічна основа галицьких русофілів обох груп залишалась незмінною — вірність ідеї єдності «русского народу», а тогочасні завдання збігалися. Новокурсники були радикальною течією русофільства, більш відверто та активно вели свою пропаганду, на відміну від старшого покоління (старокурсників), котрі були більш поміркованими та обережними у своїй діяльності.

Однією з характерних рис русофільської ідеології була, як уже зазначалося, лояльність до Габсбурґів. Проте, зі зростанням напруги у відносинах між Росією та Австро-Угорщиною, ставлення до русофільства з боку держави погіршилось. У 1912–1914 рр. австро-угорська влада перейшла до жорсткої політики стосовно русофільського руху. Її підтримали також українофіли: на початку травня 1914 р. комітет Української народно-демократичної партії ухвалив постанову про протистояння русофілам і розпочав антирусофільську пропагандистську кампанію.

Перед початком війни проти русофілів було організовано три політичних процеси: братів Геровських, Мармарош-Сігетський та Львівський. Перший з них відбувся в грудні 1913 р. — тоді в Чернівцях були арештовані Олексій та Георгій Геровські, яких звинувачували в державній зраді.

Мармарош-Сігетський процес тривав з 29 грудня 1913 р. до 3 березня 1914 р. Він був спрямований проти православних громад Закарпаття. До суду притягли 189 обвинувачених, згодом їхнє число зменшилося до 94 (серед них був і архімандрит Олексій Кабалюк). Засудженим інкримінували державну зраду.

9 березня 1912 р. розпочався судовий процес, названий «Львівським». Активного русофільського діяча (члена Ставропігійського інституту, «Народного дому», «Галицько-руської матиці» тощо) С. Бендасюка, а також двох православних священиків М. Сандовича й І. Гудиму та студента В. Колдру звинувачували у спробах від’єднання Галичини від Австрії. На захист підсудних виступив навіть політичний опонент русофілів К. Левицький. За його висловом, польська влада «виточила» цей процес «проти галицьких русофілів, щоби для Відня доставити доказ, що поляки з попиранєм русофільства не мають нічого спільного». Розгляд справи закінчився в червні 1914 р. виправданням підсудних.

До початку мобілізації в Австро-Угорщині були арештовані члени «Русского Народного Совіта», депутат віденського парламенту Д. Марков та К. Черлюнчакевич, який був адвокатом на «Львівському процесі».

Наступна хвиля арештів прокотилася після оголошення мобілізації. Було ув’язнено близько 10 тисяч осіб, у самому Львові — 2 тисячі. Суди виносили смертні вироки, не шкодуючи ані військових, ані цивільних.

У вересні 1914 р. без жодного судового вироку розстріляно православного священика в Горлицях Максима Сандовича. Подібним чином пішов із життя і греко-католицький душпастир Петро Сандович із Брунарів.

Перед наступом російської армії австрійська влада відправила в концентраційні табори Талергоф і Терезин численних представників русофільського руху та їхніх симпатиків. Серед арештованих були також українофіли, поляки, євреї. В’язнями ставали й люди, котрі не належали до жодної з політичних партій. За деякими даними, в листопаді 1914 р. у цих таборах перебувало 5700 осіб, а з 1914 по 1917 р. — приблизно 20 тисяч, з яких 3 тисячі загинуло.

Часто військові командири чинили самосуд і страчували тих, котрих лише підозрювали в русофільських симпатіях. Причиною арештів ставали також доноси місцевих урядовців. Таку ціну заплатили галицькі українці за майже півстолітню міжпартійну боротьбу своїх лідерів.

Як писав М. Андрусяк, «наївна віра і надмірна лояльність галицьких українців супроти Австрії» минула, коли почалися масові арешти українців — і москвофілів, і представників українського національного крила. 18 серпня 1914 р. Українська парламентарна репрезентація вимагала від уряду