Читати книгу - "раКУРС"

гаряча ручка, і думаю, що було б, якби мене не було поруч. Вона потребує моєї уваги й турботи, бо ще зовсім маленька, а коли занедужала, то увага має бути ще більшою. А я збиралася йти на війну. Хто б іще так турбувався про неї, окрім мене? Найперше я повинна пам’ятати, що є матір’ю. Так сказала Іра і, напевно, мала рацію…

Минуло три дні, а моя дитинка все ще не одужала. Їй стало ліпше, але ще тримається температура. Я приділяю їй багато уваги й майже не відходжу від ліжка. Балую Маринку, як можу. Пам’ятаю, що в дитинстві мені хотілося захворіти, і не тільки тому, щоб не ходити до школи, — мені хотілося більшої уваги батьків, коли можна покапризувати й попросити щось смачненьке, знаючи, що не відмовлять. Коли дитина засинає, я йду на балкон і звідти знову телефоную знайомим, шукаючи, де б змогли пожити мої дівчатка. Потім повертаюся до ліжечка, беру маленьку ручку донечки й знову думаю, що буду поганою матір’ю, коли залишу дітей.

Я живу на розрив і розумію, що таке життя стає з кожним днем усе більш нестерпним. Із новин дізнаюся, що в Луганську гаряче, але ніяк не можу додзвонитися до своїх. Я повинна визначитися. Терези совісті не можуть довго гойдатися з одного боку на інший. Повинно щось трапитися значне, вагоме, щоб терези переважили на якийсь один бік.

Євген

Кілька днів поспіль раз по раз набираю номери то матері, то Антона, то Люби — і все марно. Я в розпачі! Хоча б щось про них дізнатися! Не в змозі лежати в ліжку, пішов подихати свіжим повітрям. Трохи пройшовся алейкою, сів відпочити на лавку, дістав мобільник. Заряду залишилося небагато, але на одну розмову вистачить. Спершу набираю маму. Є! Пішов виклик. Серце від хвилювання шалено закалатало в грудях. Чи візьме слухавку, чи, може, забула телефон в іншій кімнаті?

— Алло, синку! — чую її голос. — Нарешті! Як ти, Женю?

— Усе добре, мамо, — кажу я. — Уже ходжу з милицями. За мене не хвилюйся, краще розкажи, як ти там.

— І не питай, сину! — зітхає мама. — Якесь пекло, а не життя. Більшість часу живемо в підвалах та бомбосховищах, стріляють з усіх боків. Стільки вже побито будинків, що не передати! Місто стало схожим на привид чи якийсь фільм жахів: вулиці порожні, усюди розбита цегла, скло. Було таке, що з підвалу по кілька днів не можна було вийти.

— Як ви жили там? Без їжі та води?

— Якби не козаки, то там би й згинули. Вони нам приносили поїсти та пити. А людей мирних скільки повбивало!

— Багато загиблих?

— Достеменно ніхто не знає, але коли обстрілювала нас артилерія з усіх боків, то загиблих було дуже багато. У день гинули сотні. Сотні невинних людей. І поховати не можна було по-людськи.

Чую в слухавці, як мати схлипує й намагається робити це так, щоб я не чув.

— Як їх ховали? — питаю.

— По-різному, — відповідає мати. — У кого приватні будинки, і когось вбивало, то ховали у своїх садибах, біля багатоповерхівок також є могили, а якщо трупи нікому було забрати з вулиці, то козаки їх збирали й хоронили в братській могилі. Ось такі справи, Женю.

— Антона бачиш?

— Так. Дякувати йому, що хоча б іноді забігає, щось із продуктів приносить, та й попередив Юрка, щоб сюди не повертався. Він тобі розказав?

— Про мене? Так. І про себе також.

— Женю… — Мати вже не стримується й плаче. — Що ж тепер буде? Тобі не можна сюди повертатися, бо одразу ж розстріляють. Як ми житимемо? Я й помру тут, не побачивши тебе!

— Мамо, не треба панікувати, — кажу їй спокійно. — Усе буде гаразд. Як саме — я не знаю, але впевнений, що все буде добре. Усе вляжеться, з’ясується, і я буду з тобою. Ти лише протримайся там якось. Добре?

— Добре, — зітхає вона. — Що я? Вважай, я вже прожила свій вік, а ти там бережи себе, одужуй швидше.

— Мамо, про що ти кажеш? Який такий вік? Тобі ще оженити сина потрібно, побачити невістку, дочекатись онуків, а ти таке заладила!

Намагаюся підбадьорити її, як можу, говорю щось тепле — і це подіяло.

— Мамо, ти нічого не знаєш про Любу? — питаю про всяк випадок.

— Ні, не знаю. Може, коли буде тихо, то сходити до лікарні, спитати про неї?

— Не треба. Вигадала таке — іти під обстрілами. Ти бережи себе, а я Антона попрошу сходити дізнатися, — кажу я й додаю: — Якщо додзвонюся до нього.

— Ну добре, — каже мама, і ми прощаємося.

Я посидів іще з півгодини, обдумуючи все почуте. Голова йшла обертом, коли уявляв свою Первомайку вщент зруйнованою. Лише потім зробив кілька спроб зателефонувати Антонові — усе марно. Не було зв’язку з Любою. Після почутого я вже не думав, що їй скажу, якщо вдасться з’єднатися. Головне — почути її голос і впевнитися, що вона жива.

Еліна

Як же зраділа, коли нарешті почула в слухавці