Читати книгу - "Крута компанія"

Тобі відчайдушно хочеться, щоб Сашко сказав щось правдоподібне. Щось справжнє. Щоб ти могла йому повірити.

Сашко підбирає з підлоги свої труси, червоні, із чорною товстою резинкою під пупком, одягає їх. Сідає й грайливо на тебе дивиться.

— Лисичко, досить ревіти. Ти ж доросла дівчина. Повторюю ще раз — Даша в Америці. Дівчата в телефоні — це фігня, ну, просто секс по телефону.

— Як можна так безсовісно брехати? — схлипуєш ти.

— Я ж зізнався, — здивовано каже він.

І твердить як заведений те саме, чим би ти йому не докоряла. Він відкриває свої повідомлення й починає тикати по екрану — демонстративно їх видаляти.

Тобі погано від серцебиття, яке вгамувати неможливо і від того, що Сашко зовсім не хоче розкаюватися. Він тільки вибачається. І це нічого не означає. Він, як автомат у службі підтримки, пропонує натиснути «5» або «8», і ти чекаєш і чекаєш, коли тебе з’єднають із живою людиною. А потім — клік! — і дзвінок обривається. Бо там нема живих.

Ти ледве йдеш до передпокою, абияк засовуєш ноги в чоботи. Сашко дрібоче за тобою, його обличчя зображає стурбованість.

— Я подзвоню наступного тижня, лисичко, окей? Пробач мені й не забивай собі голову, — він радісно зачиняє за тобою двері.

А ти знаєш, що зараз він хапає телефон і дзвонить одній із вас, яких повно в коробочці з білого пластику завтовшки п’ять міліметрів. Адже батьків не буде вдома ще чотири дні.

І ти знову вибухаєш голосним плачем. А що тобі залишається? Ти треш долонями очі, стоячи в кутку біля сміттєпроводу, між поверхами.

Чим довше ти ревеш, тим сильніше стискається горло, й дихати вже абсолютно нічим, а сльози ллються і ллються, і з розпухлого носа теж тече. Ти дивишся на свої мокрі долоні, а потім просто витираєш лице рожевим шарфом, який не вбирає вологу, і тільки чорна туш розповзається по тканині. Шарф мамин. Тобі так соромно за цей зіпсований шарф і за себе, ідіотку, роздавлену, принижену, тепер і кинуту. Нестерпно. Соромно за свою жахливу фігуру з товстою задницею, за дурість, за слабкість. Соромно просто через те, що ти є.

Ти не можеш вийти надвір. Там усі тебе знають. Усі бачили, скільки разів ти заходила в під’їзд із Сашком. Усі бачили, як туди заходили інші. Увесь цей час вони шепотілися за твоєю спиною. Ти не можеш нікому про це розповісти. Удома розповідаєш лише про американську Дашу й плачеш начебто через неї.

Мама тебе втішає, підсовує солодощі:

— Таке трапляється, пупсику. Перше кохання. Це завжди драматично, — гладить тебе по спині, поки ти схлипуєш, обнявши подушку. — Добре, що ти із Сашком не перетнула межі. Треба спочатку добре чоловіка роздивитися. Ось ти й роздивилася. Ти ще зустрінеш гарного й гідного…

Тут не вистачає лише принца на білому коні, наче ти досі дитина, що грається з ляльками, наче ти не живеш у реальному світі. Наче це не твоя однокласниця зарізала свого хлопця. Засунула йому ножа в пузо, ще й двічі. Наче це не ти втягувала носом порошок із кухонного столу. Наче це не ти пішла з Дімкою до чужої квартири. Наче це не ти спала із Сотником. Ні, це не ти. Точно. Це все не ти. І не тебе. І не з тобою.

Навіть Мірка не знає, яка на тебе навалюється слизька, смердюча безвихідь. Ти мастишся дезодорантом по п’ять разів на день. На перерві бризкаєш на себе парфумами. Стоїш під душем майже годину. І все одно ти погано пахнеш. Сидиш на уроках і відчуваєш, як від тебе несе чимось кислим. Ти пахнеш так само, як Семенючка того дня, коли ти зустріла її в коридорі. Тугою і самотністю.

Ти раніше чекала, коли твоє тіло стане таким як належить: зникне груша стегон, груди покругліють, наповняться, перестануть вилазити на носі прищі. А тепер ти розумієш, що замурована в ньому назавжди.

Ти сидиш, дивишся на долоні, на стегна, які розплющуються на ліжку, волоски, що пробиваються на литках, нафарбовані синім пальці на ногах — дивишся на себе, а бачиш тільки голого Сашу. Він не лише з голови не виходить, він засів у тебе під шкірою.

І ти телефонуєш Каринці. Її пухнаста голова з’являється в передпокої. Ви дивитеся одна на одну примружившись, з підозрою. Ти вже шкодуєш, що їй подзвонила. У тебе горло залите суперклеєм — ти нічого не зможеш їй розповісти.

— Привіт, Кариночко! — радіє мама.

— Ма, нам треба поговорити, — відрізаєш ти й киваєш Каринці на двері своєї кімнати.

Мама зітхає й повертається до кухні.

Судячи з усього, Карина не збирається вибачатися. Вона так і стоїть посеред твоєї кімнати, вигинаючи губи в щось на зразок усмішки, але не всміхається. Ну й зарозумілість! Це ж треба. І ти говориш:

— Пробач мені!

І починаєш плакати. Падаєш на ліжко, бо зараз справді втопиш Каринку у своїх сльозах. Вона гладить тебе по спині й утішає, ти раптом зупиняєшся так само несподівано, як і почала.

Ти хапаєш подушку, кидаєш її на підлогу, і ще одну, і покривало. Ви сідаєте в найдальшому куті, майже під столом. А ти не проти й до шафи залізти, щоб ніхто не почув. Щоб навіть Каринка не почула. Тому що ти збираєшся розказати їй, що наробила.

Ти