Читати книгу - "Крута компанія"

— Та ні, Саню, все окей. Я про те, що, буває, нам ніхто, окрім нас самих, не потрібний. Чи не так?

— Ти мені дуже потрібна! — він тебе обіймає. — Я в душ. Повернуся — і ми це владнаємо. Тільки не дуйся, добре?

Ти погоджуєшся, а сама вже себе хвалиш. Молодець! Невеличке зусилля — і миттєвий результат. Мірка тобою пишалася б.

Ти перекочуєшся на краєчок ліжка, підборіддям упираєшся в матрац, бовтаєш голими ногами, заглядаєш під ліжко, дуєш на кульбабки пилу. На підлозі лежить білий айфон. Ти тиснеш пальцем на кнопку в золотому обідку. Цікаво, скільки повідомлень на день він отримує в месенджерах? Тисячу, не менше, не враховуючи Твіттер. Ти береш телефон до рук. Пароль ти знаєш. Стільки разів бачила, як його пальці набирають: 149200.

Ти навіть не встигаєш подумати, наскільки це погано — лізти в його телефон. Ну, цікаво. До месенджерів ти не добираєшся, бо внизу горять червоним шістнадцять смс. Отакої! За дві години?

І якось автоматично ти прокручуєш стрічку повідомлень, а там кожен другий рядок — жіноче ім’я. А Сашко застряг у ванній навіки, тому ти читаєш і читаєш цілу купу «солоденьких», «приїжджай зараз», «я образилася», «я чекаю, вже роздягнена» і обіцянки від Сашка з усіма побачитися, до всіх приїхати або ніжні відмовки деяким до наступного тижня.

Кров стугонить у голові, ніби тебе підвісили за ноги в тому самому пеклі, де пару місяців назад ти жартома збиралася горіти. Ти кидаєш телефон на підлогу, вибираєшся з ліжка й розпачливо намагаєшся дихати. Не дихаючи, ти одягаєшся. Зі спаленілим обличчям зустрічаєш Сашка, обгорнутого рушником. На його плечах блищать водяні краплі, мокре волосся прилипло до голови.

У тебе тремтять руки й коліна, ти вся тремтиш — ти ніколи такого не відчувала. Це не ревнощі, не гнів — тобі сказали, що в тебе рак і ти помреш через місяць. П’ята стадія, чи яка там остання, двадцять п’ята.

— Лисичко, я ось про що хотів з тобою поговорити, — він ніби й не бачить, що ти одягнена й раптом стала червоношкірою, — хотів пояснити, — він сідає на ліжко. — Ти мені дуже подобаєшся, і я хочу, щоб ти про це знала.

— Угу, — от і все, що ти змогла із себе видавити, і вже відчуваєш, що сльози зараз хлинуть водоспадом. Але не можна плакати, треба спочатку з ним розібратися. Треба якось почати.

— Але розумієш, — його руки гуляють у повітрі. Ти ще нічого не питала, а він уже збирається пояснювати, ще й за допомогою жестів. — Приїжджає моя Дашка, і нам із тобою доведеться взяти тайм-аут.

— Х-х-то? — у тебе голова не варить зовсім, голос тремтить.

— Ну, моя дівчина, Даша. Вона зараз у магістратурі в Пенстейті вчиться. Це дуже крутий універ. Приїжджає з Америки кожні півроку, — його язик і губи рухаються, ніби в роті в нього велика цукерка, і він дивиться навколо, бо не знає, куди її виплюнути. А на тебе він не дивиться. — Але в нас уже давно так собі, розумієш, — він махає голою рукою, — більше за інерцією. Просто я не можу людину кинути в такий період. Їй там важко.

— Це повний піздець, — уперше в житті ти вимовляєш це слово гучно й чітко, і не подружці, а хлопцю.

Після бруду, який тільки що вилився на тебе з його телефону, ти отримуєш вишню на купці гівняшок — дівчину Дашу. З Америки. У важкий період. За інерцією!

Ти приголомшена настільки, що в голові повна порожнеча. Ти немов виходиш зі свого тіла й ширяєш під стелею над місивом із ковдри й подушок, над червоними вогниками, над джинсами Сашка, що вивернуті однією штаниною назовні, із грудкою чорної шкарпетки поруч. Твоє життя закінчене.

— Я тобі обіцяю, лисичко, — доноситься знизу голос, — ми все надолужимо. За два тижні. Щойно вона поїде. Бо ми з нею більше як друзі, ну, ти ж розумієш…

— Сашко, — десь там, у кімнаті внизу, каже твоє тіло, — а як же всі інші? З ними теж перерва?

— Хто? — в нього здивовано підіймається одна брова.

— Леся, Марина Приймальня, Ірочка Пед, Маша-2, Оленка Очі.

Сашко примружується, складає руки на грудях.

— Підглянула мій пароль? — рівно запитує він.

— У тебе на цих цифрах протерлися дірки! Ти ж від телефону не відлипаєш!

Заціпеніння минає, і ти починаєш усвідомлювати, що сталося, і не лише в останню чверть години, а тиждень тому, місяць і навіть два.

— Ой, лисичко, тільки не починай, — Сашко морщить ніс. — Це нічого не означає. Подумаєш, якісь там повідомлення! Я з ними не зустрічаюся.

— «Я всього тебе вилижу, як минулого разу!» — вигукуєш ти так голосно, що голос миттєво хрипне.

— І що? У дівчини розвинена уява. Ти через Дашку так засмутилася? — Сашко погладжує руками свої плечі й ні крапельки не хвилюється. — Ну, вибач, солоденька. Я тобі обіцяю, — він піднімається, рушник з його стегон звалюється на підлогу. — Два тижні, максимум, і ми вільні.

Він зовсім не соромиться. А ти не можеш на нього голого дивитися. Його пальці подовжуються, як щупальця, тісто голого тіла колихається, розростається. Господи, він збирається тебе обняти!

— Не підходь до мене! — ти захлинаєшся сльозами. — Ти брехав мені із самого початку. І наші стосунки для