Читати книгу - "Дженні"

— О, Пітере, — сказала вона, — ти такий дивовижний. Це все завдяки тобі. Якби не ти, ми б тут загинули, і все через мене…

Пітер насолоджувався захопленням Дженні, хоч і відчував, що вона перегинає палицю, бо він нічого не зробив, а лише сподівався, що їх зрештою врятують. Однак перед тим, як він встиг щось відповісти, почулося ревіння і маленький аероплан вилетів просто на них із хмар. Здавалося, аероплан ось-ось вріжеться в їхні башти, але він знову рвонув угору, а з фюзеляжу висунувся юнак, спрямувавши на них якусь коробку. Наступної миті все зникло.

Дженні скрикнула:

— О! Що це було?

— Напевно, нас фотографували для газет, — пояснив Пітер, страшенно потішений.

— От лишенько, — сказала Дженні, — а я така перелякана якраз тоді, коли потрібно виглядати якнайкраще. Думаєш, він ще повернеться?

І обережно, щоб не втратити рівновагу, вона почала митися.

Але Пітер був занадто захоплений рятувальною операцією, щоб витратити на миття хоч хвильку.

Спершу спробували машини електриків та телефоністів, але їхні вишки виявилися не досить довгими, щоб дотягнутися до Пітера та Дженні, навіть коли висунулися на всю свою довжину.

З гамором і криками вагони технічного обслуговування прибрали геть, і наступною підступила драбина пожежників. Вони підняли свою найвищу рятувальну драбину й водяну башту та послали двох пожежників; сонце гарно виблискувало на їхніх латунних шоломах і пряжках, так само й у кремезного червонощокого констебля в синій уніформі, який їх супроводжував.

Але і пожежники, й констебль застрягли на добрих двадцять футів нижче за Пітера та Дженні, бо їхнє обладнання до них не діставало. Дженні вже майже впала у відчай, коли Пітер, якого все це справді дуже розважало, показав їй, що в натовпі досі проводяться приготування до подальших дій.

Цього разу двоє чоловіків із обслуговування мостів взулися в альпіністські черевики, прихопили з собою гаки, страхувальні мотузки, розсувні ремені, рукавиці, шоломи, мішки та канати. Зрештою підготувавшись, вони одночасно поставили ноги на балки подвійних сталевих стовпів, і, немов за сигналом, почали сходження під акомпанемент ріденьких підбадьорливих вигуків.

Спочатку передував один, а потім другий. Невдовзі особливо азартні роззяви з натовпу почали вигукувати підбадьорливі фрази і закладатися. «Давай, Білле! Ти візьмеш його, Теме! Ставлю на те, що Білл долізе до білого кота швидше, ніж Тем до меншенької кицьки. Три до двох, що Тем спуститься першим. Браво, Теме! Добре ліз, Білле! Ура!».

— Ми врятовані! — радісно гукнув Пітер до Дженні. — Цього разу їм це вдасться.

— Ой лихо, ой лишенько, — лементувала Дженні. — Мені здається, я почну кусатися і дряпатися, коли вони нарешті долізуть, хоч я й не хочу цього робити. Саме тому коти й мають кепську славу, і ми нічого не можемо з цим вдіяти. Зараз я просто клубок нервів та істерики, хай той дурний аероплан летить, хай всі побачать, як я вчеплюся Темові у волосся. Ні, ні, Ні! Відпустіть! Я НЕ ПІДУ! Шшшшш!

Тем з’явився на перекладині коло неї, пристебнувся ременем безпеки, щоб звільнити руки, зняв Дженні з сідала, доки вона гарчала, сіпалася, дряпалася і билася, і засунув до свого мішка.

Пітер хотів був крикнути їй:

— Будь сміливою, Дженні! — коли Білл взяв його за шкірку, засунув до мішка, й вони почали спускатися.

У мішку було жахливо, темно й душно, а ще це нудотне відчуття спуску, але Пітер більше хвилювався за бідолашну Дженні, ніж за власні незручності. Однак невдовзі все закінчилося, й усе голосніші радісні вигуки давали зрозуміти, що вони наближаються до землі, а потім нарешті з криками й вітаннями його випустили з мішка, і він побачив Дженні, що тремтіла на руках у Тема, а самого Пітера тримав Білл. Поліцейські, пожежники та городяни товпилися навколо, чоловіки усміхалися, жінки лепетали: «О, гарненькі. Ця маленька така мила. Цілу ніч пробули нагорі, бідолашки. Цікаво, чиї вони…».

Пітеру подобалося би бути в центрі уваги, якби він не так хвилювався за Дженні, яка, навіть зараз, у безпеці, мала жалюгідний і нещасний вираз мордочки. Знову прийшов фотограф, щоб зробити більше світлин, і репортер запитав Тема і Білла, що вони відчували, коли на висоті сотень футів ризикували своїм життям заради двох приблудних котів. Тем сказав:

— Та я не боявся, але ж ця кішка мене подряпала.

А Білл чесно проголосив:

— Нічого.

Інцидент було вичерпано. Пожежники склали драбини й спустили водяну башту, фургони комунальних служб згортали свої платформи, і зі скреготом, ревом та гудінням моторів, калатаючи у дзвінки та увімкнувши сирени, вантажівки почали від’їжджати, задкуючи і рушаючи під численні поради вуличних роззяв.

Тем та Білл після того, як їх сфотографували з урятованими тваринами, опустили Дженні та Пітера на землю, де ті намагалися трималися ближче до кам’яної опори, щоб їх не затоптали, залізли у свій фургон і від’їхали геть. Натовп почав танути так само швидко, як і зібрався. Увесь захват щез, і люди поверталися до своїх справ. Час від часу хтось зупинявся, гладив Пітера по голові або чесав Дженні під підборіддям і промовляв: «Краще тепер почуваєтесь, га, киці?». Або: «Пощастило, що вас звідти спустили, старий…».

А потім всі розійшлися. Коли небезпека минула, ніхто не здогадався запропонувати їм чогось поїсти, попити чи прихистити їх, і за кілька хвилин тисячний натовп зник, і хіба випадкові перехожі прямували мостом — прийшовши пізніше і навіть не знаючи, що сталося, не звертали уваги на двох котів, що присіли під аркою. Тож Пітер і Дженні були залишені самі на себе.

— Господи, — сказав Пітер, — але це було запаморочливо.

Однак у Дженні вирвалося довге глибоке зітхання. Вона виглядала нещасним маленьким клубочком хутра, що важко обіперся об кам’яну опору саме там, де й за дві ночі до їхньої жахливої пригоди.

— Дженні, — спитав Пітер, — невже ти не рада, що все закінчилось так добре, нас врятували і все таке?

Дженні звела на нього свої великі вологі очі, і Пітер