Читати книгу - "Незвіданий світ"

— ...занадто складна, щоб її тепер обговорювати, — рішучим тоном закінчив за нього Челленджер. — Скажіть мені, — з виглядом єпископа, що по неділях напучує в церкві свою паству, звернувся він до мене, — не помітили ви часом, чи може та тварина щільно притиснути свій великий палець до долоні?

— Звичайно, не помітив.

— А хвіст у неї є?

— Нема.

— А чи достатньо хапальні в неї задні кінцівки?

— Не думаю, щоб вона могла так швидко лазити по деревах, якби не чіплялася ногами так, як і руками.

— У Південній Америці налічують, якщо не помиляюся (залиште ваші зауваження на майбутнє, професоре Самерлі!), щось із тридцять шість видів мавп, але людиноподібних мавп там не знають. Тепер же зрозуміло, що є вони й у Південній Америці, хоч і не належать до виду горил, властивого лише Африці та Азії. (Глянувши на нього, я захотів сказати, що одного, дуже близького родича їх я бачив у Кенсингтоні.) У неї є борода; світлий колір тіла та обличчя — найточніший показник того, що тварина живе в сутінку дерев. Нам треба вирішити, до кого наближається більше цей тип — до мавпи чи до людини. В останньому випадку вона, імовірно, являє собою те, що ми звемо «відсутня ланка». Розв’язати цю проблему — наш безпосередній обов’язок...

— Нічого подібного, — роздратованим тоном заперечив Самерлі. — Тепер, коли, завдяки енергії та розумові містера Мелоуна (не можу не навести ці слова), ми маємо вже й мапу, єдиний наш безпосередній обов’язок — видобутися цілими й неушкодженими з цієї проклятущої країни.

— Казан цивілізації! — гримнув Челленджер.

— Каламар цивілізації, сер, — відповів Самерлі. — Мусимо зараз же повідомити світу про наші відкриття, і нехай собі подальші дослідження проводить хтось інший. Адже ви погодилися зі мною перед тим, як містер Мелоун поліз на дерево малювати мапу.

— Гаразд, — мовив Челленджер. — Я, зізнаюся, і сам буду спокійніший, коли лондонські приятелі знатимуть про наслідки нашої експедиції. Як виборсатися звідси, я ще собі не уявляю. Але не було ще жодної задачі, що її мій вигадливий мозок не спромігся би вирішити. Обіцяю, що від завтрашнього дня я всі свої розумові здібності віддам розв’язанню цієї проблеми.

На це ми пристали і, запаливши свічку, заходились обробляти накреслену мною мапу. Кожна деталь, що її я спостеріг із верхів’я дерев, знайшла собі місце на мапі.

— А як назвемо ми це? — олівець Челленджера спинився на великій білій плямі озера.

— Чого б оце вам не скористатись нагодою та не увічнити ваше ім’я? — з властивою йому уїдливістю спитав Самерлі.

— Запевняю вас, сер, що потомки пам’ятатимуть і шануватимуть мене з багатьох інших причин, — сухо відповів Челленджер. — Лише неукам потрібні ріки та гори, щоб було з чим зв’язати своє ім’я. Я таких пам’ятників не потребую.

Самерлі, двозначно посміхаючись, хотів був учинити новий напад, але лорд Джон поспішив втрутитись у їхню розмову.

— Це вам, мій голубе, належить право охрестити озеро, — сказав він. — Ви побачили його перший, і, чорт забирай, якби вам заманулося назвати його озером Мелоуна, ніхто з нас не заперечував би.

— В жодному разі, — ствердив Челленджер. — Нехай наш юний друг підбере йому назву сам.

— Тоді, — мушу зізнатись, я почервонів, — нехай то буде озеро Гледіс.

— Чи не здається вам, що «Центральне озеро» було б красномовнішим? — зауважив Самерлі.

— Я настоював би на озері Гледіс.

Челленджер співчутливо глянув на мене і глузливо похитав своєю великою головою.

— Молодь, молодь, — сказав він. — Нехай зветься озеро Гледіс.

Я казав уже, а може, й не казав — останні дні пам’ять щось зраджує мене, — що аж розжеврівся від гордощів, коли троє таких людей, як мої супутники, подякували мені, коли не за спасіння експедиції, то принаймні за те, що я позбавив їх зайвого клопоту. Як наймолодший член нашої громади і щодо віку, і щодо досвідченості, і щодо знання, витривалості, одне слово, щодо всього, що робить із юнака чоловіка, я спершу лишався нібито в тіні. Тепер я взяв реванш й страшенно тішився самою думкою про це. Леле! Як часто слава передує падінню. Самозадоволення, а разом із ним і самовпевненість, тієї ж таки ночі спричинили найжахливіші події у моєму житті. Ще й нині, коли я згадую про них, волосся в мене стає сторчма.

Перебіг подій був приблизно такий. Те, що я бачив із дерева, вкрай схвилювало мене, і я ніяк не міг заснути. Самерлі вартував, сидячи коло вогнища з рушницею між колін. Він куняв, і його гостра козляча борідка кумедно трусилася кожного разу, як він ловив окунів. Лорд Джон, загорнувшись у південноамериканське пончо, спокійно спав, і тільки лунке хропіння Челленджера порушувало лісову тишу. Місяць уповні ясно світив на небі. У повітрі віяло нічною прохолодою. Чудова ніч для прогулянки! І раптом у мене майнула думка: а чому б ні? Уявіть собі, що я тихесенько виберуся з табору, добудуся до центрального озера, а вранці повернуся з якимись важливими новинами. Хіба ж це не примусить моїх товаришів поважати мене ще більше — як з усіх боків гідного їх компаньйона? А тоді, якщо Самерлі напосідатиме на Челленджера, щоб той винайшов спосіб спуститися звідси, і ми повернемося таки до Лондона, обізнані з таємницями центральної частини плато, я ж буду єдиною людиною в світі, що бачила їх на власні очі. Я згадав Ґледіс та її фразу: «Героєм можна бути скрізь». Мені здавалося, я чую її голос, коли вона промовляє це. Згадав я й про Мак-Ардда. Яку чудову статтю на три шпальти вмістить наша «Газетт»! Який блискучий початок кар’єри славетного журналіста! На найближчу війну нікого