Читати книгу - "Любові полум’я"

— Мені потрібне Гран-прі! — сухо і впевнено сказав Віктор.

Професор здається спеціально витримував паузу, прискіпливо вивчаючи свого співрозмовника. Він дивився йому у вічі, намагаючись заглянути у самісіньку душу.

— І у кого такий настирний покровитель, дозвольте поцікавитися?

— Це залежить від вашої відповіді. Не хочу псувати дівчині майбутнє, якого вона заслуговує. Ціна не важить, — пояснив.

— Ділова розмова, — прокректав смішком старий чоловік. — Тільки у нас, у людей мистецтва, так не робиться. Тут, знаєте, важить ще й талант. А не тільки зв’язки. Повірте, у першій трійці стоятимуть імена справді дуже обдарованих вокалістів. Я міг би вам гарантувати диплом конкурсу. Але бачу, що вас це не влаштує.

— Ні, звичайно. Це — не її політ. Мені потрібне перше місце.

— Ви не розумієте, що це ще й політика. Ви ж з України! У мене можуть бути неприємності. А якщо правильніше сказати, то неприємності будуть у голови журі, самої пані Архипової.

— Хто може вирішити це питання? — Віктор звик відразу хапати бика за роги.

— А ви більш наполегливі, ніж я подумав про вас спершу, — похитав головою професор, зрозумівши врешті серйозні наміри молодого мецената. — Ну, спробуйте через своїх друзів у Міністерстві. Якщо я отримаю відтам наказ, буду мати на кого скидати. І мені ніхто дорікати не посміє. Можливо там, вам і згодяться ваші грошові еквіваленти. А я дорого не візьму, — додав наостанок і кахикнув.

— Дякую, пане професоре, за пораду, — усміхнувся подумки Віктор. — Вважайте, що Гран-прі вже поїхало на захід.

Він тут же набрав якийсь номер і відійшов від старого на хвильку. Повернувся з торжествуючим виглядом. Старий Галикін був дещо ошелешений таким темпом вирішення нерозв’язної задачі, як йому видавалося.

— Ім’я переможниці — Віола Василина. Завтра вам задзвонить Міністр культури Росії. Ваш гонорар? — запитав діловито.

Професор не знаючи чи можна йому ще чогось вимагати, збентежено дивився крізь скло рогових окулярів.

— Напишіть, будь-ласка, — Віктор подав йому ручку і папір.

Старий невпевненим почерком вивів цифру з трьома нулями. Віктор посміхнувся скромності професора і витяг з гаманця зелені купюри готівки.

— Але лауреатка не повинна ні про що здогадатися! — попередив майже погрозливо.

— Розумію… Авжеж, — відповів професор, складаючи навпіл гроші і ховаючи їх до кишені благенького сірого піджака.

— До зустрічі на конкурсі, пане професоре, — Віктор потис старому руку.

— Голос Василини чув, — несподівано повідомив Галикін і додав: — Моя давня подруга Медея надіслала мені диск. Надзвичайні вокальні дані. Дипломанткою вона б стала однозначно. Але з вашою вагомою підтримкою, я так бачу, вона може досягти неймовірних висот.

— Ви ще про неї не раз почуєте, пане професоре, — задоволено примруживши очі, твердо сказав діловий чоловік і пішов.

Наступного дня, першим вранішнім рейсом прилетіла Віола. Вона була неймовірно щаслива зустрічі свого коханого в аеропорту. Хоча і намагалася не подати вигляду.

— Я ж тебе просила, серце моє! — ніби невдоволено скрививши вуста, сказала після пристрасних обіймів. — Попереджаю, раз вже ти так нахабно опинився тут… Ніяких нічних прогулянок і довгих обідів!

— Авжеж ніяких! — щасливо всміхнувся. — Але можна ж тебе просто бачити?

— Вікторе!

— У нас двокімнатний номер. Я тільки буду казати: "Добраніч!", — хитрувато закинув.

— Ну, і що ж маю з тобою робити? — кокетливо підморгнула сяючими очима.

— Просто ко-ха-ти і репетирувати свій виступ!

Віктор не випускав її з поля свого зору ні на мить. Коротенькі репетиції перед кожним туром теж проходили в його присутності. А ночі… після чергової перемоги, звісно, не могли не розділити той неймовірний успіх і очікування остаточної перемоги одне з одним. І чим палкішим і пристраснішим було їх кохання, тим пасіонарнішою і ґвалтовнішою була її перемога у наступному турі на ранок. Віола співала тільки для Віктора, бо бачила у залі тільки його одного.

"Сольвейг, моя Сольвейг", шепотіли його думки, примусивши забути як дихати. Зал слухав її виступи із завмиранням серця.

Перед останнім днем конкурсу до Віктора підійшов професор Галикін.

— Молодий чоловіче, пане Вікторе! Я хочу повернути вам борг, — багатозначно вимовив і поліз тремтячою рукою у свій пошарпаний портфель. — Василині вручать Гран-прі заслужено. Журі одностайне. А мені не хочеться брати гріх на душу за необдуманий вчинок. Не в моєму віці.

— Не треба, професоре, — Віктор зупинив його. — Для мене це не сума. Готовий був викласти удесятеро більше. Вважайте це за презент, отриманий після вручення премій від головної конкурсантки. Адже цей маленький нюанс ваша совість вам вибачить?

— Ви вмієте переконувати. У вас обох дуже великі шанси.

— Я знаю. Дякую вам, професоре.

У переддень фіналу, прогулюючись тріумфально-воєнною Красною площею, Віола заглянула у вітрину ювелірного бутіка "Тіфані", що розташовувався у пост-совєтському ГУМІ, навпроти мавзолею великого керманича усіх пролетаріїв Леніна.

— Глянь, серце моє, яка мила прикраса для двох, — прикликала вона і Віктора.

— Ну, я таке не можу носити, — одразу зніяковів він.

У подарунковому пуделку, на чорній оксамитовій подушечці лежали два вигадливих ланцюжки з білого золота, прикріплених до спаяного кулона із двох переплетених сердець, всипаних діамантами.

— І не треба його одягати. Ти можеш просто мати його зі собою. Десь у гаманці, — запропонувала Віола.

— Ну, добре! Тільки ти, напевно, не помітила — там є ще одне маленьке сердечко.

— Я бачила. Воно кріпиться до середнього, — багатообіцяюче всміхнулася.

Віола отримала Гран-прі за виконання всесвітньовідомої "Тихої ночі" німецькою, у супроводі оркестру. Журі аплодувало стоячи. І це була заслужена перемога. Крізь сльози щастя всміхалася усе ж несподіваній для себе, хоча і такій жаданій перемозі. Саме цей конкурс відкрив двері до світового успіху Нетребко і Хворостовському, Бородіній і Образцовій. Не вірила самій собі, своїй удачі. Адже відтепер її життя набирало нових обертів. Точніше вже набрало.

Спалахи фотокамер, шквал аплодисментів піднесли Віолу на вершину ейфорії. Засліплена софітами, вона майже не бачила залу. Просто вклонялася навсібіч під вигуки: "Прима! Браво! Бравісимо!" і приймала квіти від захопленої публіки. Їй хотілося обіймати і цілувати кожного, хто її вітав і дарував квіти. А їх несли і несли… Вона вже не могла їх втримати. І їх просто клали до ніг. Їй здавалося, що вона потрапила у казковий сон, фантастичну мрію, що стала реальністю.

"Дякую тобі, Господи, за цей щедрий дар!", молилася подумки від усього свого великого і щирого серця. "Дякую за усю ту ласку, що я отримала від тебе. Дякую за все,