Читати книгу - "Любові полум’я"

— Спустися на хвилину. Я хочу тебе дещо запитати.

— А може завтра, мам? Я дуже втомився, допізна розбирав справи у готелі, а потім ще той день народження у ресторані… Добре? — просився втомленим голосом.

— Будь ласка! Лише кілька хвилин, — Тетяна не вміла відступати. Вона зібгалася у кутику дивана і попросила: — Максе, увімкни світло, як було!

— Якщо ти будеш розпитувати про нього, то я не буду нічого говорити! — попередив одразу, як тільки сів біля неї у великому шкіряному фотелі.

— А хто мені розповість, як не ти?! Ми ж по один бік барикад, — навела вагомий аргумент. — Ти ж завжди вважав надмірну емоційність вадою слабких.

— Тато не з таких, — відказав, впевнено захитавши головою. — Мені здається, я не можу говорити на такі теми.

— Ти не можеш так говорити. Ми повинні боротися за те, щоб він залишився з нами. Ти ж його сьогодні бачив? Говорив з ним? — почала свій наступ.

— Так. Звичайно, — відповідав коротко тільки на поставлені запитання.

— Ну, і що з ним, як він? — Тетяна намагалася схилити сина до розлогішої відповіді.

— Нічого. Все нормально.

— Як? І він про нас нічого не розпитував? Ти теж не поставив йому жодного запитання? — обурено наполягала.

— Мамо, я не можу втручатися у ваші інтимні стосунки! — Максим із невдоволенням видихнув і підійшов до холодильника.

— Але ж зараз непроста ситуація. Невже ти не розумієш?! — із болем у серці запитала. — Я хочу зберегти нашу сім’ю, наш спокій і достаток. А ти? Ти, я бачу, на його боці?

— Мамо! Не треба мене провокувати. "Воплі і соплі" для мене не існують, — стримано відповів, наливаючи собі у склянку сік. — Але якщо ти думаєш, що я не знаю, що таке любов до жінки, то ти мене ще до сих пір не знаєш.

— Любов? Яка ще любов? Це у нього звичайне нове захоплення! Просто баба трапилася хитромудра і на додачу ще й актриса! Та вона хоче загарбати усі наші гроші. Ось, й уся любов! А той дурень…

— Мамо, припини! Все не так, ти перебільшуєш фінансовий бік справи. Ти забуваєш, що я в курсі, кому усе належить.

Тетяна розгубилася, напоровшись на товстенну крижану стіну абсолютного відсторонення від подій, що відбувалися у їх родині. Вона схилила голову над столом і заплакала. Більше аргументів для тиску у неї не було.

Син мовчки цмудив сік, періодично кидаючи погляди у бік матері. Нарешті він встав і, опустивши порожню склянку у мийку, пішов до себе.

Тетяна, жалісливо заскиглила. Усі її покинули. Як щиро вона зараз шкодувала про те, що не має доньки. Та, була просто впевнена у цьому, обов’язково була б на її боці.

— Послухай, мамо, — вона аж здригнулася від несподіваної появи його над своєю головою.

— Послухай мене, як мужчину, а не свого сина, — присів навпочіпки і взяв її руки у свої, як-то завжди робив Віктор. — Якщо мені у душу западає інша дівчина, я вже ніколи не повернуся до попередньої. Хоча б і з поваги до тієї, з якою мені стало холодно. І не треба більше цих розмов, добре?

Тетяні хотілося заперечити, що дошлюбні стосунки і подружжя — це незрівнянні речі. Але знала, що для Макса усе завжди вагоме, дріб’язків не буває. З оцих його слів зрозуміла також, що мав розмову з батьком. Але ніколи у цьому не зізнається. І хоча внутрішньо підтримує її, не сміє, а може й не вважає за потрібне стати клеєм для розбитої вази.

— Я все зрозуміла, Максиме, — відповіла втираючи сльозу. — Добраніч!

— На добраніч, мамо! Хоча за вікном уже сіріє, — він злегка розтулив дрібні жалюзі на вікнах і на мить глянув на Тетяну скануючим поглядом її чоловіка. Наче зазирнув крізь завісу усього того, за чим приховувала свої химерні спроби втримати Віктора у сім’ї.

Вона уся стислася і заціпеніла від жаху. Її пройняло до самісіньких кінчиків волосся, яке мало не стало дибки, від цих глибоко мудрих очей. Впізнала їх! Це був саме той погляд — погляд з нічного кошмару.

Тріумф

Після скандалу з дружиною Віктор поселився в одному з номерів свого готелю. Його переслідувало дике відчуття зайди, навіть не гостя, у своєму готелі. Та він звикав. Не мав наміру судитися за свій бізнес. Добре знав Тетяну. Вона не вміла довго злоститися. Був переконаний, що гнів дружини минеться. Вона усе обдумає і вони зможуть цивілізовано переговорити і все вирішити. Зараз його думки займала зовсім інша проблема.

Віктор прилетів у Москву за день до початку конкурсу. Не надто любив це місто. Але намагався не думати про це. Усім відомо, що Москва — сучасний Вавилон, або любо приймала в свої обійми чужинця, або раз і назавжди відштовхувала його від себе, не підпускаючи до банку перенасичення грошима, успіхом і задоволенням. Одного разу, ще у юності, а вже тоді був підприємливим, йому не вдалося прокрутити тут одну оборудку. З тих пір більше сюди не попихався. Та друзі у Москві залишилися. І до нинішньої справи він поставився з потроєною увагою, підключивши усі свої старі контакти.

Розташувавшись у "Редісон Слов’янська", поспішив до консерваторії, на Большу Нікітську вулицю. Навів довідки про журі конкурсу ще до приїзду. Допоміг давній приятель, що зараз мешкав і працював у столиці. Став одним із дуже впливових російських олігархів-політиків.

Скоординовані на відстані дії дали можливість не поспішати. Він майже був впевнений в успіху. Без жодних проблем відшукав одного із членів журі — Народного артиста Росії, професора Галикіна Юрія Кирійовича. Представився меценатом, який шукає нову Монтсерат Кабальє і дав свою оновлену візитку.

— Чесно кажучи, мене дуже дивує ваш непідробний інтерес, — відповів білий, як молочна піна, професор. — Адже вокалістки — ненадійне вкладення капіталу: не сьогодні-завтра вона вийде заміж, чоловік може заборонити займатися улюбленою справою. А як ні, то завагітніє, що ще гірше…

— Пане професоре, я це все дуже добре розумію. І роблю ставку на закохану у свій фах людину, що працює на великий успіх. Ви праві, краще, щоб вона вже була одружена і з дитиною.

Галикін посміхнувся у бороду і запитав:

— Ви говорите про когось конкретного? Чи я помиляюся?

— Не буду перед вами хитрувати. Ви занадто поважна і мудра людина для цього. Мене цікавить розстановка сил у конкурсі. Ви мене розумієте?!

— Розумію. Та не маю права говорити з вами на такі теми. Але люди з Міністерства мають свої важелі впливу, тож… — професор говорив повільно, з розстановкою. — Буду